Итальянцы во время ВОВ в наших краях.

Прочитал недавно книгу Немногие возвратившиеся (Записки офицера итальянского экспедиционного корпуса 1942-1943 гг.) автор Корти Э. Рекомендую.
Вот аннотация издательства: Офицер итальянского армейского корпуса Э. Корти — один из немногих, кто выжил после широкомасштабного наступления Советской армии на Восточном фронте в 1942 году. Начиная войну восторженным юнцом, он, участник панического отступления фашистских войск из донского «котла», очень скоро расстается с мальчишеским энтузиазмом, встретившись с ужасами войны: жестоким холодом и голодом, обстрелами, атаками, цинизмом союзников, страхом перед пленом и смертью товарищей. В книге, основанной на личных воспоминаниях автора, воспроизведен один из переломных моментов Второй мировой войны, пережитых противником, обреченным на поражение.
Действия в ней разворачиваются недалеко от моего села.
Ссылка на книгу
http://narod.ru/disk/38143098001/%D0%9D%D0%95%D0%9C%D0%9D%D0%9E%D0%93%D0%98%D0%95%20%D0%92%D0%9E%D0%97%D0%92%D0%A0%D0%90%D0%A2%D0%98%D0%92%D0%A8%D0%98%D0%95%D0%A1%D0%AF.%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%20%D0%AD%D1%83%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%B8%D0%BE.doc.html
В нашем селе во время отступления(декабрь 1942 - январь 1943) были схвачены и расстреляны 4 итальянца (в районе магазина в степукраине).
 
О фото - оно датируется 1 июля, итальянские части в это время находились в районе Макеевки, ныне Донецкая область. Фото взято с Википедии (статья о Итальянских войсках в СССР (1941—1943))
Еще мне предоставила материал Вера Андреевна Аннусова о воспоминаниях жителей соседнего села Бараниковка о аналогичных событиях.

Італійці в Бараниківці

Пізно ввечері  до нашого двору під’їхали люди на санях двох конках. Це були італійці, бо по селу вже прокотилися чутки, що італійські солдати кидають фронт і повертаються додому. Один з них, що трохи розмовляв по нашому, попросився переночувати. Хоча в нас була і повна хата дітей, та мати не відмовили, бо вважали за гріх зимою та ще в ніч не пустити людей в хату.

Вони розпрягли коней, поставили біля колодязя гвинтівки і зайшли до хати. Їх було шестеро, в одного з них була підв’язана рука мабуть був ранений. Повечерявши, вони лягли спати впокіт на підлозі в великій хаті.

Рано вранці піднялися і стали збиратися в дорогу. Ми, діти, теж не спали з печі придивляючись і прислухаючись до чужих людей. Вони подякували за притулок дали нам трохи їжі: макарон, масла, цукру і поїхали.

Через деякий час за вікном почувся крик: „Танки! Наші!” , а потім вже гуркіт. Ми напівроздягнені та босі кинулися за двір. Танк зупинився прямо біля нас, солдат кинув нам пригірщ цукерок та кусочків цукру. Не затримуючись вони рушили далі.

За школою почулася стрілянина. Вдень ми дізналися, що всіх італійців і тих, що в нас ночували розстріляли.

Під вечір на бригаду, що знаходилась неподалік від нас, привезли обмундирування з убитих: одяг, взуття. Люди приходили  й розбирали, а в нас хоть і вдягтися і взутися ні в що було та мати ні самі нічого не взяли, ні нам не дозволили.

Вбитих італійців покидали в круглу силосну яму, що була біля воловника. Це був кінець грудня, снігу було не так багато. Потім пішов сніг, яму закидало. Весною сніг розтанув, яма наповнилася водою, трупи стали плавати на поверхні. Тоді люди заклали яму хмизом, а зверху прикидали землею. Казали, що в ямі знаходиться до сорока трупів.

Спогади Горбаньова Івана Лукича, 1933 р.н.

С.Бараниківка, Біловодського району, Луганської області

На вулиці ще було темно, в селі неспокій: чувся галас, гавкіт собак, а в далині якийсь гуркіт. Люди виходили за двір. Вийшли й ми. Вулицею в напрямі на Злодіївку йшли, а де хто їхав на санях, італійські солдати. Напроти нас їх настигли радянські танки. Відкрили вогонь по них. Вони не відстрілюючись, стали тікати хто куди, дехто піднімав руки вгору і відразу падав скошений кулями. Танки зупинилися. Італійців, тих що не встигли втекти далеко, загнали в воловник. Біля воловника знаходилася глибока кругла силосна яма.  З полонених зняли верхній одяг,  давали команду (показували на пальцях) виходити по сім чоловік до ями. Серед танкістів був „син полка” хлопчик років 12-13. Йому якраз і доручено було розстріл полонених. З нездоровою посмішкою хлопець пронизував автоматною чергою одну групу полонених за іншою.

Розправившись над італійськими солдатами, які не чинили ніякого опору, танки рушили на Красновку.

Вбиті і поранені падали в силосну яму. Ввечері, почувши стогін з ями, Бережна Ганна, разом з дочкою, витягли з ями двох тяжко поранених солдатів і забрали додому. Відходили їх. Декілька разів навіть приходив до них і сільський лікар Філіп Іванович.

Весною представники влади приїхали за ними і сказали, що дано наказ італійців відправляти додому. Та від’їхавши від села метрів триста вони розстріляли їх. Одного з них Ганна перетягла вночі до себе в садок і захоронила в загаті. Другого їй не дали пририли там же на місці під горою.

В кінці 50-х років, за проханням Ганни, останки італійського солдата захороненого в загаті, були перенесені на цвинтар, хоча для цього довелося їй сказати неправду, начебто  це останки красноармійця. Тому й зараз і лежить під пам’ятником з червоною зіркою італійський вояка.

Спогади Старікова Володимира Трохимовича, 1924 р.н.

 

(статья была впервые опубликована 23.01.2012)