Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради
Панченко Стефанида Архипівна, 1917 р. народження.
- Ви пам’ятаєте 33-й рік?
- Шо я вам скажу за 33-й? Мерли люди з голоду. Якшо сказать, шо неврожай був – урожай був, та не дали. А люди мерли з голоду. Були тут такі в нас в колхозі, підводою ото заїжджають од краю, збирають – і на грібкИ(на кладовище – прим. І.М.). Кидають як собак у ями.
- Як ви думаєте, яка причина голоду? Чому голод був?
- Не дали у колхозі нічого, не дали. Врожай був, уродило.
- А городини не хватало, щоб вижити?
- Городини ж не хватило їсти. Ходили міняли, забирали у людей. Хто наміня – несе… Така создавалась комісія по налогам. Тоді ж викачували налоги. І розказати його…
- Ходили забирали ваші, нижнянські, чи приїжджі?
- Наші, наші. У комісії чоловік чотири. Отак, создавали комисію, налоги викачували із людей. Оце ж виконавці були, нагадують: «Ідіть у комисію.» А она, людина, пухла…
— А можна було щось заховати від них — закопати, наприклад, щось на погрібнику?
— Може, люди й ховали. Хто його зна? Я не знаю, може, люди й ховали яке. У нас самих брат умер, сестра умерла. Не було їсти нічого. Мати міняла усе на буряки.
— Були у вас ті, які пішли в колгосп. Мабуть, майже всі були в колгоспі. Їм їсти давали?
— Не давали. Тут кантора була у нас, создали тут сніданок. Так ото які слабі, так ходили у сніданок. А сім’ю... Коров забирали в степ. Батько, мати в степу з коровою. Я пухла була, як колодка. Не було нікого. Вже брат умер, а батько матір забрав отуди, і сестра там з коровою. “Чого ти будеш коло неї сидіть? Она однаково умре, і ти біля неї умреш”. Забрали корову...
— А забирали тільки їжу, чи, може, рушники, ікони? Речі якісь забирали?
— Нє, як вам сказать… Не забирали, а оце ж, напримір, мати моя зобрала платки і пішла мінять. Шо там она виміняла? Оце перестрінуть, заберуть у матері — оце она й прийшла без нічого. А так не забирали в колхозі. Ну, не дали їсти, та і все, от люди і вимерли.
— А колоски в полі збирали?
— Колоски вже пішли, збирали люди.
— А дозволяли збирати? Не ганяли об’їждчики?
— Нє, не ганяли, а збирали.
— Ви пам’ятаєте колективізацію? Вас заставляли йти до колгоспу?
— До колгоспу... Ой, шо робили: і замикали людей у канторі, і не пускали, шоб вступали в колхоз.
— А коли у вас почали люди масово мерти з голоду — весною чи зимою?
— Ну як, поки люди їли свою городину... до зіми. Як кончилось оце їсти з городів, так мерли. Шо робить? Зіма. Страшні були зіми тоді. Наш край увесь вимер. У нас оце був колхоз, і майже всі вимерли. Забрали на Новоселівку. Осталось таке... “Промінці”, канешно, осталися. Там і кантора, там і кладова, там усе. А наші люди ходили зимою по снігу. Та й голодні. Поки дойдуть, так...
— А було таке, що помирали батьки? Дітей кудись в приют одправляли?
— Нє, при колхозі годували.
— У вас школа була?
— Ой, у 33-му школа була, но я не знаю, чи они вчили, чи не вчили. Я ж уже у 34-му пішла. Переросла у первий клас, ходила в “лікнеп”. Ото я і виучилася в “лікнепі”. Школи не було в 33-му, ніхто не вчився. Оце вже в 34-му — тут уже урожай, дали муки. Знаю, наші прийшли, дали мішок муки, принесли мені відро каші. А я тут ходила пухла, як колодка. Чого мені б тоді не здохнути? Лучше б я тоді здохла.
— Помагали люди один одному продуктами?
— Та хто там помагав!
— А не крали один в одного?
— Ну, як тобі сказать, як у нас не було тут нічого. Може, люди там і крали, як ближче до коморь. У коморях там пшениця, чи жито, чи шо. Так, може, там якось приспосаблювалися. Ото підлізуть під коморю, провертять дірку, і тоді той... А у нас тут не було нічого. Отут одна коморя напротів кантори була. І не було нічого. Забрали все туда — і наш край оце тут і вимер.
— А які їли рослини, листя з дерев якесь їли?
— Їли листя з берестків, шугали. Отут у нас дорога, і бересток був. Так оце ми його із’їли — немає. І кашку з... Та ой! Його й не нада згадувать. Не дай Бог, та і все!
— А Ви не знаєте, в містах голод був?
— Нє, у городáх пайки давали.
— А люди од вас не йшли в город?
— Люди там не мерли, в городáх. Там все-таки робили, пайок давали.
— А ваші люди не тікали туди?
— А хто його зна? Може... Тікать — тікали... Воно як вам розказати… Організовувавсь колхоз і розкуркулювали людей, багачів. І всі люди пішли в город. А такі, як оце ми, такі ніхто не ходив, жили тут, у колхозі. А колхоз...
— Ви кажете, що люди мерли. Їх хтось хоронив? Були у вас якісь бригади, чи кожен сам ховав своїх родичів?
— Нє, була бригада. Були в нас такі люди, шо не вступили у колхоз, і ото їх виганяли. У них свої підводи були, свої воли були. І ото їх виганяють, цих людей... Вони пошти всі померли. А тоді собирають мертвих, везуть на “грібки”, викопають яму, а там братська могила. І не одна вона...
— А знаєте, де ці могили зараз?
— Не знаю, не знаю.
— У вас церква була в селі?
— Її розобрали, в Бараниківці контору встановили. У нас церква була дерев’яна.
— А кого Ви вважаєте винуватим у голоді?
— Кого? Сталіна, а кого ж... Сталін зробив. Він же Грузію озолотив, а Україну в могилу загнав. Тоді там і Глинка був, уполномочений парт’ячейки, тут бігав як чмалéнний. Сталін, канєшно... Хто ж винуватий? Сталін.
— А от Ви кажете, “Промінь” тут вимер. Сюди заселяли людей?
— Кацапів привозили.
— А звідки?
— Оце ж із Кацапщини. Відкіля они, не знаю. Населили оце на нашу землю.
— Вони прижились тут чи потікали?
— Потікали. Одна Тихонова осталася із дітками, а він тут умер. А тоді оце отут Дєнісов жив. Кладовщиком його поставили, так він оце остався. А тоді там, на слободі, учотчиком його поставили в тракторній бригаді. Так той трохи прижився та й утік. І Панови оце отутечки...
— А Ви розказували своїм дітям, внукам про голод?
— Тоді знаєш, як строго це було!..
— Не дозволяли?
— О, Боже сохрани, шоб не розказували, чого люди померли, шоб не з голоду. Шо они, маненькі? Чи не понімають, чи шо? Они тоже ж понімають, шо “Не брешіть, голод був, та й померли...”.
— У Нижньобараниківці людей їли?
— Да.
— А можете назвать, як їх прозивали?
— Як Вам сказать... Це яка була, так я знала тут, а далі — я не знала... По-моєму, вона Очкалова.
Панченко Стефанида Архипівна, 1917 р. народження.
- Ви пам’ятаєте 33-й рік?
- Шо я вам скажу за 33-й? Мерли люди з голоду. Якшо сказать, шо неврожай був – урожай був, та не дали. А люди мерли з голоду. Були тут такі в нас в колхозі, підводою ото заїжджають од краю, збирають – і на грібкИ(на кладовище – прим. І.М.). Кидають як собак у ями.
- Як ви думаєте, яка причина голоду? Чому голод був?
- Не дали у колхозі нічого, не дали. Врожай був, уродило.
- А городини не хватало, щоб вижити?
- Городини ж не хватило їсти. Ходили міняли, забирали у людей. Хто наміня – несе… Така создавалась комісія по налогам. Тоді ж викачували налоги. І розказати його…
- Ходили забирали ваші, нижнянські, чи приїжджі?
- Наші, наші. У комісії чоловік чотири. Отак, создавали комисію, налоги викачували із людей. Оце ж виконавці були, нагадують: «Ідіть у комисію.» А она, людина, пухла…
— А можна було щось заховати від них — закопати, наприклад, щось на погрібнику?
— Може, люди й ховали. Хто його зна? Я не знаю, може, люди й ховали яке. У нас самих брат умер, сестра умерла. Не було їсти нічого. Мати міняла усе на буряки.
— Були у вас ті, які пішли в колгосп. Мабуть, майже всі були в колгоспі. Їм їсти давали?
— Не давали. Тут кантора була у нас, создали тут сніданок. Так ото які слабі, так ходили у сніданок. А сім’ю... Коров забирали в степ. Батько, мати в степу з коровою. Я пухла була, як колодка. Не було нікого. Вже брат умер, а батько матір забрав отуди, і сестра там з коровою. “Чого ти будеш коло неї сидіть? Она однаково умре, і ти біля неї умреш”. Забрали корову...
— А забирали тільки їжу, чи, може, рушники, ікони? Речі якісь забирали?
— Нє, як вам сказать… Не забирали, а оце ж, напримір, мати моя зобрала платки і пішла мінять. Шо там она виміняла? Оце перестрінуть, заберуть у матері — оце она й прийшла без нічого. А так не забирали в колхозі. Ну, не дали їсти, та і все, от люди і вимерли.
— А колоски в полі збирали?
— Колоски вже пішли, збирали люди.
— А дозволяли збирати? Не ганяли об’їждчики?
— Нє, не ганяли, а збирали.
— Ви пам’ятаєте колективізацію? Вас заставляли йти до колгоспу?
— До колгоспу... Ой, шо робили: і замикали людей у канторі, і не пускали, шоб вступали в колхоз.
— А коли у вас почали люди масово мерти з голоду — весною чи зимою?
— Ну як, поки люди їли свою городину... до зіми. Як кончилось оце їсти з городів, так мерли. Шо робить? Зіма. Страшні були зіми тоді. Наш край увесь вимер. У нас оце був колхоз, і майже всі вимерли. Забрали на Новоселівку. Осталось таке... “Промінці”, канешно, осталися. Там і кантора, там і кладова, там усе. А наші люди ходили зимою по снігу. Та й голодні. Поки дойдуть, так...
— А було таке, що помирали батьки? Дітей кудись в приют одправляли?
— Нє, при колхозі годували.
— У вас школа була?
— Ой, у 33-му школа була, но я не знаю, чи они вчили, чи не вчили. Я ж уже у 34-му пішла. Переросла у первий клас, ходила в “лікнеп”. Ото я і виучилася в “лікнепі”. Школи не було в 33-му, ніхто не вчився. Оце вже в 34-му — тут уже урожай, дали муки. Знаю, наші прийшли, дали мішок муки, принесли мені відро каші. А я тут ходила пухла, як колодка. Чого мені б тоді не здохнути? Лучше б я тоді здохла.
— Помагали люди один одному продуктами?
— Та хто там помагав!
— А не крали один в одного?
— Ну, як тобі сказать, як у нас не було тут нічого. Може, люди там і крали, як ближче до коморь. У коморях там пшениця, чи жито, чи шо. Так, може, там якось приспосаблювалися. Ото підлізуть під коморю, провертять дірку, і тоді той... А у нас тут не було нічого. Отут одна коморя напротів кантори була. І не було нічого. Забрали все туда — і наш край оце тут і вимер.
— А які їли рослини, листя з дерев якесь їли?
— Їли листя з берестків, шугали. Отут у нас дорога, і бересток був. Так оце ми його із’їли — немає. І кашку з... Та ой! Його й не нада згадувать. Не дай Бог, та і все!
— А Ви не знаєте, в містах голод був?
— Нє, у городáх пайки давали.
— А люди од вас не йшли в город?
— Люди там не мерли, в городáх. Там все-таки робили, пайок давали.
— А ваші люди не тікали туди?
— А хто його зна? Може... Тікать — тікали... Воно як вам розказати… Організовувавсь колхоз і розкуркулювали людей, багачів. І всі люди пішли в город. А такі, як оце ми, такі ніхто не ходив, жили тут, у колхозі. А колхоз...
— Ви кажете, що люди мерли. Їх хтось хоронив? Були у вас якісь бригади, чи кожен сам ховав своїх родичів?
— Нє, була бригада. Були в нас такі люди, шо не вступили у колхоз, і ото їх виганяли. У них свої підводи були, свої воли були. І ото їх виганяють, цих людей... Вони пошти всі померли. А тоді собирають мертвих, везуть на “грібки”, викопають яму, а там братська могила. І не одна вона...
— А знаєте, де ці могили зараз?
— Не знаю, не знаю.
— У вас церква була в селі?
— Її розобрали, в Бараниківці контору встановили. У нас церква була дерев’яна.
— А кого Ви вважаєте винуватим у голоді?
— Кого? Сталіна, а кого ж... Сталін зробив. Він же Грузію озолотив, а Україну в могилу загнав. Тоді там і Глинка був, уполномочений парт’ячейки, тут бігав як чмалéнний. Сталін, канєшно... Хто ж винуватий? Сталін.
— А от Ви кажете, “Промінь” тут вимер. Сюди заселяли людей?
— Кацапів привозили.
— А звідки?
— Оце ж із Кацапщини. Відкіля они, не знаю. Населили оце на нашу землю.
— Вони прижились тут чи потікали?
— Потікали. Одна Тихонова осталася із дітками, а він тут умер. А тоді оце отут Дєнісов жив. Кладовщиком його поставили, так він оце остався. А тоді там, на слободі, учотчиком його поставили в тракторній бригаді. Так той трохи прижився та й утік. І Панови оце отутечки...
— А Ви розказували своїм дітям, внукам про голод?
— Тоді знаєш, як строго це було!..
— Не дозволяли?
— О, Боже сохрани, шоб не розказували, чого люди померли, шоб не з голоду. Шо они, маненькі? Чи не понімають, чи шо? Они тоже ж понімають, шо “Не брешіть, голод був, та й померли...”.
— У Нижньобараниківці людей їли?
— Да.
— А можете назвать, як їх прозивали?
— Як Вам сказать... Це яка була, так я знала тут, а далі — я не знала... По-моєму, вона Очкалова.
Записала В. Аннусова 2005 р.
(статья была впервые опубликована 03.06.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар