Врятована пам’ять 2 розповідь

Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради

Меженська Євлампія Василівна, 1920 р. народження.

 

Наш татко добрим косарем були. Вміли так полагодити косу, що нею, було кажуть, не косиш, а граєшся. До колективізації наймався до конюхів на Казьонному сіно косити.

Люди шанували батька за вміння та майстерність, за веселу добру вдачу. Тому чимало друзів було в ного і серед конюхів. Хоча конюхи – люд противненький, не з усіма зналися …

У колективізацію, розповідала мамка, зібрали на сходи народ, а агітатор і говорить:

- Громада пропонує створити на базі колхозу комуну. Хто «за»? Рахував він голоси, навіть не дивлячись на людей.

- Одноголосно! Завтра всі члени комуни повинні звести живність, включаючи і птицю, у хліви куркуля Мартиненка …

Прийшли батько додому та й кажуть нам: «Прощайтеся з Грушкою (так звали нашу корову), завтра вона піде у комуну».

Осталися ми без корови-кормилиці, а тут і голодовка …

Першою опухли у нашій сім’ї бабця. Було мамка понасипають нам усім, ми їмо. А в бабці, то зуби болять, то апетиту немає. Мамка на них сердиться, а вони й відповідають:

- Я вже дочко, відцвіла … відродила … То вже і на вічний спокій можна … Ти дітей бережи. Вони ще ж і на світі не жили.

Бабца померли … А за нею померла і Саня. Три голочки їй було всього-на- всього … Стали ноги пухнути і в мене, і в мого старшого брата Михайла. Батьки були у відчаї: що робити? Як вижити? Як урятувати дітей?

Батько вирішив сходити на Казьонне – може, візьмуть по-приятельскі на роботу. Там людям гарні пайки давали … Прийшов звідти радий: взяли тимчасово сторожувати на місяць денним еа конюшню. Завтра на роботу.

- Місяць протягнемо, а там щось Бог пошле.

Випровадили мамка рано вранці батька на роботу, не сподіваючись на лихо. Коней гарно годували … І макуху, і вальцований овес давали. Ото татко не втрималися, голодні ж бо, і наїлися макухи та вівса. А на вечір, як кажуть, Богу душу віддали …

Наступного дня приїхав до нас приятель батьків з сумною звісткою…

- Оце і все нам, дітки. Немилостивим виявився до нас Господь, - запричитала мамка.

Зима в той рік люта була … Одного разу забрів до нас з Донщини сліпець із поводирем, хата х бо наша крайня стояла.

- Пустіть, люди добрі, переночувати. Загинемо під тином у такий мороз.

- Та що ж, заходьте, - запросила мамка, - хоч і у нас не дуже з теплом, а все ж таки хата. А в хаті, казали наша покійна бабця, мерзлих людей немає. Тільки вибачте, пригостити вас нічим, самі пухнемо з голоду…

Сліпець дістав із сумки і роздав нам по два кусочки хліба. Перший раз за останні дні лягли спати не голодними, попивши відвару з вишневих та яблуневих гілочок з хлібом…

Вранці сліпий старець і каже матері:

- А що, молодице, подорожуючи, я чув від людей, що у вас теж лихо … Але не вірив, поки аж не прийшов до вас та не вдостовірився. Повертаюся я назад туди, де не голодно. Відпусти зі мною й оцих трьох дітей. Я їх на станцію відведу, а там безпризорних у приюти забирають. Там койку дають і їсти … Нас із поводарем теж туди забрали. Немає там нічого страшного, але втекли ми … Звикли ходити на волі … А вдома вони ж в тебе з голоду помруть.

Довго мамка не згоджувалися, а потів все-таки відпустили нас. Зосталися мамка зі старшим братом.

Переночували, а вірніше – провели ніч у безсонні … А на ранок кажуть Михайлові:

- Бросаймо хату та ходімо шукати наших. І як могла я так зробити – довірити своїх дітей незнайомцю …

Ми зі сліпцем, дійсно, прийшли на станцію, де нас, як безпритульних, забрали в приют. Не мед, звичайно і там був, але теплий куточок і їжа багато значили. Мамка з братом шукали нас, шукали і не знайшли. Обезсиленими їх знайшов обхідник дорожній, старий одинокий чоловік … Його вся сім’я в 1915-му від тифу вимерла. Він і приютив наших у себе вдома. Прожили мамка з братом у нього майже рік. Брата добрий чоловік на роботу учнем-підручним на станцію влаштував, а мамка господарювала вдома.

А потім нас розшукали … Мамка заклопоталася:

- Додому вертаймося, діти… Кажуть у нас все нормалізувалося… голоду немає. А дома й солома їдома…

Як не вмовляв нас дядько залишитися в нього назавжди жити, та мамка стояла на своєму.

Вернулися ми до своєї хати, а в неї глуха стіна впала. Звернулася мамка до голови колгоспу по допомогу, а він:

- У мене он із переселенцями клопоту не обберешся. А ти хто така? Дезертирка… Колі всі страждали, ти десь зі своїми дітьми пересиділа… По них видно – не бідували, як наші тут. А тепер хату їм… Пора казати: - Ідіть туди, звідки прийшли…

Пішли ми з мамою на Новоспасівку – там саме радгосп створювали. Михайло конюхувати пішов, мамка по наряду стала робити… Жили ми в гуртожитку: дві сім’ї в одній кімнаті…

У 37-му Михайла репресували… приїхали вночі і забрали. Куди і за що – ніхто не знав. Ходили різні балачки: одні казали, що за те, що правди багато в очі начальству казав, інші говорили, що дюжий і завзятий, а такі на стройках потрібні, от силою і забирають…

Не вернувся він назад… Не розказав, у чому ж була причина. Лише в 54-му визвали мене в сільраду і вручили бум агу, де коротко було написано: «Посмертно реабілітований».

Я в 39-му заміж вийшла в Бараниківку… Меншого брата в трудармію забрали – брат же репресований… Тяжкою хворобою захворіла найменша сестра… Невдовзі й відійшла на той світ. А через деякий час, через таке горе, померла і мамка.

У мене і чоловік непоганий був… Двох діточок нажили. А потім війна… Коротка звістка: «Пропав безвісті»…

Отаке-то життя нам довелося пережити.

(статья была впервые опубликована 01.06.2011)