Ненароком потрапила мені на очі книга "Невгамовний біль - 1932-1933" історичні дослідження, нариси, свідчення, спогади, документи видання Донецьк СПД Блєднов 2007 рік і там були спогади нашого односельця Дреєва Івана Антоновича. Приводжу цей уривок нижче. Одне питання в мене чи що змінилось наразі? Ні.
Сусідня країна аж палає від жаги загарбати територію та населення України, серед яких як було й буде багато зрадників-яничар та пристосуванців-какаяразніца. З іншого боку влада, у якої при приході на трон виростає з голови корона і їй плювати на всі демократичні цінності, за які начебто йде війна. І останнє світ та його реакції на те, що тут відбувається або відбувалось. Зараз кожного дня десятки або сотні смертей і понівечних доль людей, тоді смерність вімирювалась в тисячі а при цьому західні країни не бажаючи знати нічого про Голодомор купували зерно у СРСР як і наразі ведуть справи з агресором, ціна життя пересічної людини як не коштувала нічого так і не коштує. Ми як були рабами так і залишаємось ними. Засмучує це все. Віра ще є в щось святе але чи надовго?
Отож. Стаття.
ДРЕЄВ Іван Антонович з села Нижньобараниківка Біловодського (як пишуть в книзі Біломорського) району Луганської області.
Саме після цього страшного голоду я втратив віру в те, що політика Сталіна - розумна. Пізніше я за це і поплатився десятьма роками свого життя. Але все по порядку.
Колективізація у нас (як мабуть і скрізь) провадилась насильницьки. Селян буквально заганяли в колгоспи силою репресій і зброї, бо добром до колгоспів вступати ніхто не хотів. Ніхто - ні багаті, ні бідні, - говорю вам істину. Після того, як колгоспи були створені у такий спосіб, селяни повставали і силою забирали худобу, реманент, землю. Але після нової хвилі репресій колгоспи створювали знову. Кращі селянські господарства були владою знищені, люди, які душею прикипіли до землі, були ліквідовані, інші - повтікали куди очі дивились. Наше село на добру третину опустіло. В селі залишились лише ті люди, яким нікуди було податись: з великими сім'ями, інваліди, батраки, ті що не мали свого достатку і думали пожити за рахунок того, що було відібрано у багатих куркулів. Штучно розбили село на "класи", вселили ненависть серед них.
Спочатку в колгоспах було багато худоби, всякого реманенту, будівель, вітряків, була олійниця і все інше, що було потрібне для селянського життя. Не було тільки вміння господарювати, бажання працювати з повною силою і вміння оберігати те, чим заволоділи.
Уже через два роки весь реманент, будівлі були зруйновані. Коні поздихали від поганого догляду, волів теж залишилось дуже мало. Безгосподарність була жахливою: всюди валялись поламані ярма, порвані хомути та шлеї, побиті драбини та піддрабки з розібраних гарб, олійниця спалена, млини - гордість і крилата краса села - розібрані на будівництво господарських будов, а потім розкрадені на дрова.
Добре, що хоч уцілілих корів роздали по дворах.
Ціною неймовірних зусиль, адміністративного тиску і репресій вдавалось примушувати селян працювати в тих кріпацьких умовах понад силу, щоб тики засівати і обробляти землю і одержувати сякі-такі врожаї.
1932 року восени у нас забрали все зерно під мітлу, наіть посівне, певно, боячись, щоб не поїли. Того, що вродило в городах, ледве вистачило до нового року. Ось у таких умовах ми зустріли новий 1933 рік.
Недоїдання почалось ще з осені, а справжній голод - з середини зими. Нестачу твердого харчу люди надолужували рідиною, тобто варили різні варива з товчених трав, сіна, кукурдзяного стебла та пустих качанів. В лютому та березні почали мерти, мов мухи, а ті, що ще були живі, ледве тягали ноги. Вони брели до контори колгоспу з пухлими ногами і обличчям з єдиною надією знайти там своє спасіння, вимолити хоч крихту їжі. Але все було дарма - колгоспна комора була порожня.
В селі цієї зими не залишилось нічого живого - ні птиці, ні собак, ні кішок. Почалися крадіжки домашньої худоби. Ні арешти, ні суди вже не могли зупини людей, які вели боротьбу за виживання. До самої весни влада не проявила ніких намагань спасти людей. Обібрати людей зуміли, допомогти їм - ні.
Лише напровесні в районі захвилювалися: скоро требя буде сіяти, але чим? Почали підкидати деякого зерна, здебільшого це були кормові культури - овес, віка, магар, ячмінь, іноді просо. Пшениці та жита відпускали так мало, що давали лише на спільне харчування (в яслях, школах, на коржі в полі). В нашому селі було чимало випадків людоїдства. Їли своїх, що померли раніше, їли і тих, що відвозили на кладовище, бо їх майже не закопували в землю - нікому було копати ями. Смертність була так висока, що померлих не встигали хоронити, і вони іноді по цілому тижню або й більше були дома. З настанням весни людям трохи полегшало - їли цвіт верби та береста, з'явилися козельці, шпичаки (молоді пагони очерету), молочай, в полі, на нерозораних ланах, з стерні полізли гриби. Все це пішло в їжу. Повилазили бабаки, ховрахи, їжаки, інший дрібний звір. Люди, хто як умів, ловили, виливали водою, били всю цю звірину і виживали. Найбільше їли дохлину. Скотина вмирала разом з людьми. Біля здихаючої худобини завжди давилася юрба пухлих голодних людей. Ніхто не в силах був відігнати їх. Як тільки худобина здихала - люди сараною накидалися на неї, сокирами, ножами роздирали на куски і поспішали додому, щоб нагодувати дітей і самим підкріпитися. В полі годували, але не так, щоб люди могли відновити сили. Понурі й злі, вони брели, спираючись на чепіги плугів, переставляючи розпухлі ноги, а коли виснажені, падали в борозні - люто били їх батогами, палками, всім, що мали в руках. Ті, кого вивезли в поле, там і жили, - їх не відпускали додому, там вони працювали, спали, харчувалися, там і помирали.
Ні в місцевій пресі, ні в центральній не було й згадки про голод, навпаки - всі публікації були лише на ура - патріотичні, про успіхи та досягнення колективізованого селянства. Про голод говорили лише пошепки, гублячись в здогадках про причини голоду.
Більшусть селян сходились між собою на тій думці, що це зроблено з тим, щоб розчавити опір українського селянства бездумній та жорстокій політиці уряду та партії, і вказували на винуватця - Сталіна. Інші гадали, що це була помста куркульства, ще інші - складали вину на ворогів народу (але це вже було пізніше). А твердо ніхто не знав, звідки накотилося оце лихо. Мою особисто думку я виклав з самого початку: жорстока політика сталінських репресій і колективізація призвели до розвалу сільского господарства і до голоду.
Ніде немає даних про кількість померлих від голоду. В книгах записів актів громадянського стану було заборонено писати "помер від голоду". Більше писали "вибув" або придумували якийсь діагноз. Під час війни більшість книг не збереглася. Єдине, що я можу засвідчити, - це ось що. В 1934 році я ходив до школи в сусуднє село. Я мусив проходити все наше село від краю до краю. Одного разу я порахував всі пустки та розорені подвір'я - їх виявилося щось близько ста. Якщо в кожній хаті жило хоча б четверо людей, то й тоді це буде чотири сотні померлих з голоду лише у нашому селі. Та думаю, що було більше, бо були сім'ї, де померли не всі, такі двори були не пустками, і я їх не враховував.
----------------
Не можу змовчати і не прокоментувати "загадку" про кільість загиблих, яку зашифрував в кінці статті Іван Антонович. Вважаю він знав кількість померлих, але не хотів голосно про це говорити, система лагерів, його 10 років, і не тільки робила свою справу. Отож я знаю достеменно що на 1925 рік в селі було трохи більше чем 500 дворів. На початку статті, Іван Антонович пише що наше село на добру третину опустіло, тобто 515 - 165 = 350 дворів. І далі з цих 350 віднімаємо 100 пусток = 250 дворів на літо 1933-го року. Тобто село з 1925 на 1933 зменшилось вдвічі по кількості дворів!!! Перед колективізацією було десь 4000 населення, перед голодом залишалось щось біля 2700, тобто в 350 дворах жило 2700 людей, а в дворі тоди жило десь 8 чоловік. Отже 100 пусток свідчать не менше як про 800 загиблих, і також загиблі з не вимерших повністю дворів, це також ще чоловік 200-300. Отже тут автор каже за такий порядок цифр 1100 з 2700 - це третина села. Діти, чоловіки та жінки, смерть нікого не жаліла.
Йдемо далі. Аналізуємо мою статтю про подвірний коефіцієнт а саме ці дані (нижче)
Також Іван Антонович вказує як тоді прийнято було лише на помилки у владі, без вказування недайбог на національний окрас проблеми, адже наші односельці ходили міняти своє найдорожче в сусідні російські села на ростовщині. Де Голодомором і не пахло.
Але загалом для мене ця чудом знайдена стаття, це немов подарунок, і можливість побалакати з Іваном Антоновичем в режимі "я вас слухаю". Особливо порадувала ця загадка його. Тираж цієї книги був 1000 примірників, але вона знайшлась.
Шукайте і знайдете. Все буде добре!
