Вийшла цікава передача в программі Ранок на радіо "Культура". В гості завітали подружжя вчителів з нашого краю, це Аннусови - Віра Андріївна та Микола Іванович.
Говорили, зокрема, про презентацію проекту «Голодомор 1932 – 1933 років: родинні історії».
(https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1338393779539981&set=a.100506123328759.151.100001081142744&type=3&theater)
1 частина передачі:
http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=1638747
2 частина передачі:
http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=1638669
Впевнений, що історій у Віри Андріївни "в рукаві" є достатньо щоб записати ще з дві сотні таких ефірів.
На наступний день після ефіру (15 травня 2017 року) відбулась презентація Проекту “Голодомор 1932-1933 років: родинні історії”, в Міжнародний день родини, у Національному музеї історії України.
докладніше за посиланнями:
http://www.memory.gov.ua/announce/15-travnya-prezentatsiya-mizhnarodnogo-proektu-golodomor-1932-1933-rodinni-istorii
http://novynarnia.com/2017/05/16/tse-potribno-zhivim-startuye-sayt-golodomor-1932-1933-rodinni-istoriyi/
Зокрема приведу тут уривок зі статті останнього посилання:
...
Жінка народилася і виросла на Луганщиці, за 10 км від крайньої точки сходу – села Червона Зірка Міловського району Луганської області. Вона зі шкільних років збирала спогади людей, які пережили Голодомор. Каже, їй допомогло зібрати матеріал здорове духовне коріння, бабуся і дідусь, які завжди говорили правду.
В колекції пані Віри – майже півтисячі розшифрованих спогадів. Спершу, коли вона тільки навчилася писати, намагалася записувати за бабусями і дідусями. Та рідні заборонили, побоюючись, щоб її не покарали за це, як сусіда. Він працював вожатим в школі і в колгоспній конторі за могорич виміняв табель нарахування заробітної плати похоронної бригади, яка хоронила померлих з голоду.
“Були вказані прізвища людей і нараховувалася зарплата. Ці документи мали бути або знищені, або віднесені до комори, де їх миші поїдять. За те, що він виміняв цей документ, спочатку сусіда відправили до армії, а тоді дали 10 років. Коли я почала записувати, він сказав моєму батькові: «Заборони. Ще молода. Хай запам’ятовує». Я почала записувати, коли з 1984 року почала працювати у своєму рідному селі в школі”, – поділилася Віра Аннусова.
Вдови їй розповідали, що була страшна війна, страшні репресії, але страшніше Голодомору – не було.
“Мені доводилося слухати дідуся, якому було 112 років. Він мав світлий розум, унікальну пам’ять, виводив нас на пагорб і показував, на якій вулиці жили родини”, – каже Аннусова.
Як випливає зі спогадів земляків, у 1733 році на Слобожанщині сільських людей відправили копати лінію оборони від турків і татар – “почали копати на початку літа, а закінчили аж під Андрія”. Хліб не було кому зібрати, і тоді вперше значна частина населення вимерла.
Вдруге люди пережили голод у 1833 році, коли людей на Луганщині змушували віддавати більшу частину урожаю на новостворені кінні заводи, щоб прогодувати коней і будівельників. У цей рік була посуха, збіжжя було мало. У зв’язку з цим третина населення вимерла з голоду.
Свідки розповіли Вірі Аннусовій, що підготовка до Голодомору радянських часів розпочалася у 1927 році, коли конфіскували зерно з громадських комор на “чорний день”. Це були мініелеватори громад, куди люди передавали на зберігання шосту-десяту мірку урожаю. Зерно роздавали у разі стихійного лиха, жебракам у церкві. Але того року – вивезла радянська влада.
Упродовж 1928-1929 років відбулася насильна колективізація. Село Аннусової було переважно заможним. Люди не хотіли йти в колгоспи, працювали родинами.
Жінка зізнається, що найважче було записувати спогади у тих людей, які не мали глибокого коріння, продавалися за тюльку, вдягали червону косинку і сатаніли.
Якось учениця Аннусової запросила її до своєї бабусі, комсомолки 20-х років, яка багато років була лежача хвора. Вона попросила піти в місцевий музей і зняти її фотографії. Перед смертю жінці не давали спокою спогади про те, як вона ходила по хатах і вигрібала все їстівне. В одній хаті, де з голоду вимерла родина, жінка знайшла три діжки з огірками, капустою, яблуками. Вона зі своєю бригадою справила нужду у всі три діжки.
Мої вітання вам, Віро Андріївно, та низький уклін за вашу ПРАЦЮ. Дай Бог вам, та вашим рідним сил та здоров'я.
Говорили, зокрема, про презентацію проекту «Голодомор 1932 – 1933 років: родинні історії».
(https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1338393779539981&set=a.100506123328759.151.100001081142744&type=3&theater)
1 частина передачі:
http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=1638747
2 частина передачі:
http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=1638669
Впевнений, що історій у Віри Андріївни "в рукаві" є достатньо щоб записати ще з дві сотні таких ефірів.
На наступний день після ефіру (15 травня 2017 року) відбулась презентація Проекту “Голодомор 1932-1933 років: родинні історії”, в Міжнародний день родини, у Національному музеї історії України.
докладніше за посиланнями:
http://www.memory.gov.ua/announce/15-travnya-prezentatsiya-mizhnarodnogo-proektu-golodomor-1932-1933-rodinni-istorii
http://novynarnia.com/2017/05/16/tse-potribno-zhivim-startuye-sayt-golodomor-1932-1933-rodinni-istoriyi/
Зокрема приведу тут уривок зі статті останнього посилання:
Свідчення про голод на Луганщині
Віра Аннусова
Вчителька, громадська активістка, збирачка свідчень жертв Голодомору на Луганщині Віра Аннусова показала присутнім самвидав свідчень про Голодомор, який зробила для своїх дітей і внуків.Жінка народилася і виросла на Луганщиці, за 10 км від крайньої точки сходу – села Червона Зірка Міловського району Луганської області. Вона зі шкільних років збирала спогади людей, які пережили Голодомор. Каже, їй допомогло зібрати матеріал здорове духовне коріння, бабуся і дідусь, які завжди говорили правду.
В колекції пані Віри – майже півтисячі розшифрованих спогадів. Спершу, коли вона тільки навчилася писати, намагалася записувати за бабусями і дідусями. Та рідні заборонили, побоюючись, щоб її не покарали за це, як сусіда. Він працював вожатим в школі і в колгоспній конторі за могорич виміняв табель нарахування заробітної плати похоронної бригади, яка хоронила померлих з голоду.
“Були вказані прізвища людей і нараховувалася зарплата. Ці документи мали бути або знищені, або віднесені до комори, де їх миші поїдять. За те, що він виміняв цей документ, спочатку сусіда відправили до армії, а тоді дали 10 років. Коли я почала записувати, він сказав моєму батькові: «Заборони. Ще молода. Хай запам’ятовує». Я почала записувати, коли з 1984 року почала працювати у своєму рідному селі в школі”, – поділилася Віра Аннусова.
Вдови їй розповідали, що була страшна війна, страшні репресії, але страшніше Голодомору – не було.
“Мені доводилося слухати дідуся, якому було 112 років. Він мав світлий розум, унікальну пам’ять, виводив нас на пагорб і показував, на якій вулиці жили родини”, – каже Аннусова.
Як випливає зі спогадів земляків, у 1733 році на Слобожанщині сільських людей відправили копати лінію оборони від турків і татар – “почали копати на початку літа, а закінчили аж під Андрія”. Хліб не було кому зібрати, і тоді вперше значна частина населення вимерла.
Вдруге люди пережили голод у 1833 році, коли людей на Луганщині змушували віддавати більшу частину урожаю на новостворені кінні заводи, щоб прогодувати коней і будівельників. У цей рік була посуха, збіжжя було мало. У зв’язку з цим третина населення вимерла з голоду.
Свідки розповіли Вірі Аннусовій, що підготовка до Голодомору радянських часів розпочалася у 1927 році, коли конфіскували зерно з громадських комор на “чорний день”. Це були мініелеватори громад, куди люди передавали на зберігання шосту-десяту мірку урожаю. Зерно роздавали у разі стихійного лиха, жебракам у церкві. Але того року – вивезла радянська влада.
Упродовж 1928-1929 років відбулася насильна колективізація. Село Аннусової було переважно заможним. Люди не хотіли йти в колгоспи, працювали родинами.
Сільчанин Іван Рибалко розповів, як його змусили піти в колгосп: “Чоловіка викликали до сільради. Вийшов уповноважений і гукнув: «Рибацов!». Той відповів, що батько був Рибалко, дід Рибалко, і він Рибалко. Зайшов у сільраду, а вийшов звідти зі жменею вибитих зубів: «Хлопці, не Рибалко я тепер, а Рибацов. Йду записуватися у колгосп»”.Віра Аннусова каже, що жінок, які хотіли поскаржитися на примусову колективізацію, нещадно били, відбувався наступ на релігію, знищували церкви, комуністичні активісти блокували священиків у храмах, де ті помирали без їжі і води. Також розбещували молодь, привчаючи до так званої “гри більшовиків”: хто заматюкався – давали пряник.
Жінка зізнається, що найважче було записувати спогади у тих людей, які не мали глибокого коріння, продавалися за тюльку, вдягали червону косинку і сатаніли.
Якось учениця Аннусової запросила її до своєї бабусі, комсомолки 20-х років, яка багато років була лежача хвора. Вона попросила піти в місцевий музей і зняти її фотографії. Перед смертю жінці не давали спокою спогади про те, як вона ходила по хатах і вигрібала все їстівне. В одній хаті, де з голоду вимерла родина, жінка знайшла три діжки з огірками, капустою, яблуками. Вона зі своєю бригадою справила нужду у всі три діжки.
“А тепер лежу, і воно переді мною. Як я
помру, щоб люди забули про мене, щоб мої фотографії не висіли в музеї”, –
просила жінка у Віри Аннусової. ...
Мої вітання вам, Віро Андріївно, та низький уклін за вашу ПРАЦЮ. Дай Бог вам, та вашим рідним сил та здоров'я.
