Пройшли поминальні дні про голодомор, а люди як згинули, так
і не має їх. Згинули душі ні за цапа.
Ось хто загинув з мого найближчого роду.
|
Дреєв Федір Лук'янович |
21 |
(1911-1932) |
|
Дреєва(Зелик) Ганна Микитівна |
49 |
(1883-1933) |
|
Мележик Яків(1) Григорович |
7 |
(1925-1932) |
|
Мележик Яків(2) Григорович |
|
(1933-1933) |
|
Лук'янцев Микола Леонтійович |
11 |
(1921-1933) |
|
Лук'янцев Іван Леонтійович |
9 |
(1923-1933) |
|
Лук'янцева Марія Леонтійовна |
6 |
(1926-1933) |
|
Лук'янцев Василь Леонтійович |
3 |
(1929-1933) |
|
Шевченко Лаврін |
67 |
(1866-1933) |
|
Шевченко Архип Лаврентійович |
39 |
(1897-1933) |
|
Шевченко Яків Архипович |
12 |
(1921-1933) |
|
Шевченко Євдокія Архиповна |
|
(?-1933) |
Майже про всіх мені розповідала моя бабушка Орина, Мележик
Орина Григорівна. В неї самої загинули два її братика, Яші, як вона казала.
Взагалі вона згадувала, що їх сім’ю
загалом врятувала корова, спочатку всіх корів в колгоспи позабирали, а потім
якось вони корову забрали з колгоспу, як саме, історія не розповідала.
Бабушка Орина розповідала про Федора, який був вже женихом
як помер, мати його одягла в його речі весільні, саме кращі, а якась баба з
возу з мертвими взяла деякі речі собі зі словами, що вони йому вже не
знадобляться. Невдовзі Ганна Микитівна і сама померла. Мій дідусь жив на
бригаді, домівка була пуста і порожня, весь був в ранах, гнив заживо, якимось
дивом вижив в ту лиху годину.
Про Лук’янцевих бабуся моя нічого не знала, точніш імен не
знала, знала що багато їх вимерло у Насті Лук’янцевої, це матір мого другого
діда Тіми, якимось дивом два роки назад я взнав їх імена в Біловодську, в огризках
вцілілих архівних записах, дякуючи добрим людям їх імена стали відомі. Я не
впевнений що це повний їх список. Дідусь, не розповідав про ці події зовсім.
Якщо й казав щось, то казав що сам вижив завдячуючи «йожику», який його
врятував навесні 33-го, а «всі» загинули. Як виявилось, це був не їжак, а так
називали пророщену кукурудзу. Якось вони, мої майбутні діди: Тимоха на два роки
молодший та Володя побились. Бились не на життя, а на смерть, і дід Володя
програв той бій – та доля посміхаючись звела їх дітей докупки, оженила і ось їх
пращур пише ці строчки тут. Важкі були часи.
Бабушка Орина часто згадувала про смерть Архипа, свого
дядька. Він якось влаштувався на конзавод в Деркул, забрав старого батька та
родину, та згодом втратив там роботу і повернулись в село назад. Згодом батько
помер, а Архип в надії все ходив на конзавод, хоч на якийсь заробіток. Так
одного разу він зайшов до них, Лампія – це мати моєї бабушки Орини, його сестра
дала йому в дорогу пляшку молока і пішов він. Так і замерз на дойшовши туди,
стояв довго, до весни, а в його сумці за плечима лежала розмерзла пляшка з
молоком. Згодом померли в нього дочка з сином, а дружина пішла до своєї родини
і там якось пережила голод.
Всі сім’ї були один на один з цією бідою, ніхто не об’єднувався,
всі покірно гинули.
Достеменно це був геноцид відносно нас українців, як не
крути, хоч очі мені коліть. Я народився в українському селі, на межі з
ростовщиною, а не з Китаєм, це була внутрішній кордон. Проте російські села
навкруги голоду не знали в ті роки, наш люд ходив туди вимінювати останнє зі
свої речей на буряки чи картоплю, чи ще щось їстівне. В степах були вершники в
розї’здах, які були перешкодою немов на кордоні. Люди гинули в дорозі чи туди,
чи назад, від безсилля. Чи цих фактів замало знати, щоб зрозуміти картину
взагалі.
Та дивлячись на сьогодення нічому вже не дивуюсь. Як же легко нами маніпулювати.
Пам’ятаю всіх вас, мої Рідні. Я Вас не забув…
