Все життя ми живемо в площині своїх та чужих умовностей та обставин. Як зустрілися наші батьки, як потоваришували, як з’являємось ми на світ, яке отримуємо ім’я, як виростаємо та становимось на той же шлях долі, який пройшли наші батьки, коли знаходимо собі пару на життя і тут петля часу починає робити новий виток і до нескінченності. Ми переборюючи обставини живемо у вигаданій реальності з її та своїми умовностями. Ми святкуємо якісь свята, ми читаємо чиїсь думки які автор загорнув у слова, ми дивимось телевізор, який щось що-секунди нам говорить про умовності та обставини, ми мандруємо у якісь чомусь важливі для нас чи цікаві чомусь місця. Все вигадка та фікція. Саме цьому ми люди. Ми вигадуємо, створюємо, даємо життя та вбиваємо, знищуємо – все в одному флаконі – ми й газ, ми й вода, ми й тверде тіло, ми й плазма одночасно. Ми добро і зло. Все складно та й одночасно просто.
На кшталт вчорашнього міжнародного дня сала, що навіяв мені
ці думки. Можу впевнено сказати що сьогодні міжнародний день саме моєї бабусі.
Адже 102 роки тому вона з’явилась на цей світ, та проте було це точно 28 серпня
чи десь біля цієї дати важко сказати, адже записували тоді прив’язуючи до
якогось церковного свята, так і прив’язали її день народження до «першої
пречистої», або «успіння богородиці». Це був 1918 рік, майже нереальні події
відбувались тоді, нашою країною котилась війна у всіх її проявах, кожен боровся
за свою правду, або що вважав за правду. Кров лилась ріками і це, на відміну
від сьогодення, чіпляло кожного хоч би як цього хто хотів чи ні, всім потрібно
було визначитись за кого він, за переможених чи переможців, помирати з гордістю
чи жити з важким камінням на серці зрадивши своїй совісті, чи творити все що
завгодно знайшовши собі для цих дій індульгенцію, чи жити гадаючи яка ото
різниця. Те саме і зараз, те саме було і буде колись до поки ми будемо жити на
цій планеті допоки ми не вичерпаємо її ресурс та не згинемо, перетворивши її на
чергове безжиттєве космічне тіло на кшталт Місяця чи Марсу.
От якби я чи моя бабуся були більш вагомими та впливали
значно на наш світ, то цей день міг відзначати весь світ, а так – згадуємо лише ми нащадки(та ось ще ділюсь з вами), та й то не всі як завжди це буває. А не стане нас ніхто і не згадає.
Ось ще одна умовність чи обставина.
Днів у рокові давно вже не вистачає на всіх, та проте ми
відокремлюємо це наше а це чуже і живемо в цих координатах. Кожна людина –
галактика. Завжди якісь обставини спонукають у ній перемогу на якийсь час
світла, чи темноти. Люди не риски між дата народження та смерті. Пам’ять про
наших предків живе доки живі ми. Сьогодні я згадую про тебе, «бабушка» Орина.
Докладніше якось я писав про
свою бабусю раніше. (https://zlodeevka.blogspot.com/2018/12/blog-post.html)
