Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради
Тарабанова Ганна Леонтіївна, 1917 р. народження.
Жили ми в Злодіївці. Батько в мене зі славного роду, не дуже й багаті, але грамотні та шановані були. Торговельною справою займалися. Цьому ділу татко вчилися аж у Петрограді. Було, весною скуповує у людей (дешево, звичайно) худих старих волів і гонить із двома молодими парубками-погоничами на Москву. Півліта в дорозі, але приганяли до міста сальних волів. Повертаються додому, а тут уже хліб збирають. Лишки зерна у людей є — теж скуповує, і не станцію. Зимою кожки скуповував. Пасіка гарна була. Правда, за нею бабця доглядали.
При розкуркуленні нас не тронули. А двоюрідних братів батькових розкулачили... Все забрали: зерно, худобу, реманент... Навіть подушки та полотно. Раділи, що хоч у хаті залишили їх.
Та в 33-му прийшло розпоряженіє в колхоз: усіх невиселених куркулів вивезти на станцію сім’ями. Обозом везли. Саме в “Пилипівку” це було. Вовків — аж страшно, в дорозі. Грузити почали зі Злодіївки, а далі догружали в Бараниківці, Зеликівці, Мусіївці, Калмиківці. Доїхали до Чечівки, а догружати вже нікуди. Зупинилися. Послали гонця до
главного... Було дано наказ везти на станцію тільки дорослих, а дітей — викидать. У благенькій одежі, голодних і слабких дітей скидали з возів у чужих селах далеко від дому.
Пам’ятаю, вночі щось у дворі шкряботить. Люди боялися виходити. Всякого було. Та татко не витримали, піднялися, відсунули засов, відкрили двері, а на порозі діти... Менша дочка двоюрідного батькового брата, дядька Овсія, Соня, годочків десять їй було, сама прийшла, ще й двох чужих дітей привела з собою.
— Дядечку, пустіть нас хоч у сіни. Киньте нам у куточок кожку... Та ми й не спатимемо.
Завели татко закаменілих пухлих дітей у хату. Постелила мати їм на полу біля печі, напоїла чаєм із медом... А на ранок почорніли у дітей пальчики на руках і ногах. На вечір один із хлопчиків помер, а наступного дня і другий... Соня з недільку мучилася і теж відійшла на вічний спокій.
Розповідала Соня, що йшли вони аж із Чечівки. В Мусіївці в хлівці коло худоби заночували. Сторож добрий чоловік був: пустив заночувати, та ще й по бурячку дав... Старший на годочок від Соні братик біля Вислої як сів, так і не встав. Сидить, наче біля печі, руки гріє. Як не вмовляла його сестричка піднятися, а він: “Не піду я, рідненька, від печі. Тут тепло, ще й смаженим пахне”. Сидів, сидів, та й звалився.
І тільки тоді Соня рушила з хлопцями далі.
У той рік не диво було зустріти на дорозі мертву людину... Таке робилося, що не дай Бог!
Тарабанова Ганна Леонтіївна, 1917 р. народження.
Жили ми в Злодіївці. Батько в мене зі славного роду, не дуже й багаті, але грамотні та шановані були. Торговельною справою займалися. Цьому ділу татко вчилися аж у Петрограді. Було, весною скуповує у людей (дешево, звичайно) худих старих волів і гонить із двома молодими парубками-погоничами на Москву. Півліта в дорозі, але приганяли до міста сальних волів. Повертаються додому, а тут уже хліб збирають. Лишки зерна у людей є — теж скуповує, і не станцію. Зимою кожки скуповував. Пасіка гарна була. Правда, за нею бабця доглядали.
При розкуркуленні нас не тронули. А двоюрідних братів батькових розкулачили... Все забрали: зерно, худобу, реманент... Навіть подушки та полотно. Раділи, що хоч у хаті залишили їх.
Та в 33-му прийшло розпоряженіє в колхоз: усіх невиселених куркулів вивезти на станцію сім’ями. Обозом везли. Саме в “Пилипівку” це було. Вовків — аж страшно, в дорозі. Грузити почали зі Злодіївки, а далі догружали в Бараниківці, Зеликівці, Мусіївці, Калмиківці. Доїхали до Чечівки, а догружати вже нікуди. Зупинилися. Послали гонця до
главного... Було дано наказ везти на станцію тільки дорослих, а дітей — викидать. У благенькій одежі, голодних і слабких дітей скидали з возів у чужих селах далеко від дому.
Пам’ятаю, вночі щось у дворі шкряботить. Люди боялися виходити. Всякого було. Та татко не витримали, піднялися, відсунули засов, відкрили двері, а на порозі діти... Менша дочка двоюрідного батькового брата, дядька Овсія, Соня, годочків десять їй було, сама прийшла, ще й двох чужих дітей привела з собою.
— Дядечку, пустіть нас хоч у сіни. Киньте нам у куточок кожку... Та ми й не спатимемо.
Завели татко закаменілих пухлих дітей у хату. Постелила мати їм на полу біля печі, напоїла чаєм із медом... А на ранок почорніли у дітей пальчики на руках і ногах. На вечір один із хлопчиків помер, а наступного дня і другий... Соня з недільку мучилася і теж відійшла на вічний спокій.
Розповідала Соня, що йшли вони аж із Чечівки. В Мусіївці в хлівці коло худоби заночували. Сторож добрий чоловік був: пустив заночувати, та ще й по бурячку дав... Старший на годочок від Соні братик біля Вислої як сів, так і не встав. Сидить, наче біля печі, руки гріє. Як не вмовляла його сестричка піднятися, а він: “Не піду я, рідненька, від печі. Тут тепло, ще й смаженим пахне”. Сидів, сидів, та й звалився.
І тільки тоді Соня рушила з хлопцями далі.
У той рік не диво було зустріти на дорозі мертву людину... Таке робилося, що не дай Бог!
Записала В. Аннусова 1985 р.
(статья была впервые опубликована 03.06.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар