Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради
Мележик Павліна Прокопівна, 1920 р. народження.
У той страшний рік голод і холод ішли поряд. Голодна смерть косила людей, а потім морози не дозволяли живим сховати в землю мертвих. Десятки мерців привозили кожного дня підводою до цвинтаря і складали в три купи біля воріт.
Школа знаходилася поряд, і увесь цей жах був, як кажуть, у нас на очах.
Дітей у школу приходило все менше і менше. Вчителі теж пухли з голоду. Не стало нашої вчительки з географії. Та скоро замість померлої прислали з міста молоденьку біляву вчительку.
Розгубленими очима вона дивилась на нас, украй змучених голодом і холодом. Розповідала вчителька цікаво, а ми начебто слухали її – і не чули, бо в школу приходили лиш для того, щоб нам дали порцію приварку (маленьку мисочку ріденької затирки). Не до навчання було.
Їй весь час хотілося чимось зацікавити нас і хоч на деякий час відволікти від страху голодної смерті, що повсякчас стояв у нас перед очима.
Якось після уроків вчителька запросила нас до себе на обід. І ми пішли… Вона, мабуть, виставила на стіл усе, що в неї було. Після ситного обіду живими нас залишилося лише двоє. Не знала вона, ніхто її не попередив, що багато їжі вже пухлим від голоду дітям давати не можна. Вранці від директора школи вчителька дізналася про те, що сталося. З криком: «Ні!» та оскаженілим поглядом вона забігла у наш клас, де замість семи сиділо лише двоє. Простоволоса вискочила на вулицю і побігла Шльопкиним яром. Дід Охрім з дядьком Кирилом вчасно її настигли – живою витягли з криниці… Розумом тронулась бідолашна – нікого не впізнає, всіх боїться. «В хаті нікого немає, а вона з кимось розмовляє, сміється, їжою пригощає…» - розповіла бабуся, яку приставили до неї.
Потім приїхав її батько й повіз додому.
Мележик Павліна Прокопівна, 1920 р. народження.
У той страшний рік голод і холод ішли поряд. Голодна смерть косила людей, а потім морози не дозволяли живим сховати в землю мертвих. Десятки мерців привозили кожного дня підводою до цвинтаря і складали в три купи біля воріт.
Школа знаходилася поряд, і увесь цей жах був, як кажуть, у нас на очах.
Дітей у школу приходило все менше і менше. Вчителі теж пухли з голоду. Не стало нашої вчительки з географії. Та скоро замість померлої прислали з міста молоденьку біляву вчительку.
Розгубленими очима вона дивилась на нас, украй змучених голодом і холодом. Розповідала вчителька цікаво, а ми начебто слухали її – і не чули, бо в школу приходили лиш для того, щоб нам дали порцію приварку (маленьку мисочку ріденької затирки). Не до навчання було.
Їй весь час хотілося чимось зацікавити нас і хоч на деякий час відволікти від страху голодної смерті, що повсякчас стояв у нас перед очима.
Якось після уроків вчителька запросила нас до себе на обід. І ми пішли… Вона, мабуть, виставила на стіл усе, що в неї було. Після ситного обіду живими нас залишилося лише двоє. Не знала вона, ніхто її не попередив, що багато їжі вже пухлим від голоду дітям давати не можна. Вранці від директора школи вчителька дізналася про те, що сталося. З криком: «Ні!» та оскаженілим поглядом вона забігла у наш клас, де замість семи сиділо лише двоє. Простоволоса вискочила на вулицю і побігла Шльопкиним яром. Дід Охрім з дядьком Кирилом вчасно її настигли – живою витягли з криниці… Розумом тронулась бідолашна – нікого не впізнає, всіх боїться. «В хаті нікого немає, а вона з кимось розмовляє, сміється, їжою пригощає…» - розповіла бабуся, яку приставили до неї.
Потім приїхав її батько й повіз додому.
Записала В.А.Аннусова 1999 р.
(статья была впервые опубликована 02.06.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар