Хочу продолжить осмотр
краеведческих с большой буквы стендов, которые находятся в
Нижнебараникоской школе. Приведу его на родном языке.
Голодомор 1932-33
Колективізація і голодомор – дві ланки одного ланцюга і заодно – дві самі чорні сторінки нашого села і всієї України. Колективізація винищила кращу частину селян, а решту – повернула в кріпатство. Голодом Сталін хотів донищити націю, але частина людей вижила і нація відродилася.
Спогади очевидців голодомору.
Смажко Тетяна Андріївна, 1926 р.нар.
Народилась в с.Нижньобараниківці. В 1933 мені було лише 7 років, але голод пам’ятаю добре. Мама наша померла і міи зосталися з батьком, бабусею, дядьком і тіткою. Їсти було нічого, жили на траві: їли всякі корінці, траву жабрій, товкли кору з липи і пекли «маторженики»(коржики). Збирали з берестків кашку, обдавали її кип’ячем і їли це вариво. Так і прожили. В ці роки в нашій сім’ї всі вижили. А пригадую що у Лук’янцева Дениса Сергійовича померло 5 душ сім’ї, а у діда Тишка (нажаль приз віща не пригадаю), померло четверо членів сім’ї. Тяжко згадувати той страшний рік.
Федорова Ганна Семенівна, 1914 р.н.
Голод почався в 1932 р. Мій батько поїхав до родичів, щоб привезти мучки додому. В дорозі його було вбито, а той пил з муки – забрано. Так ми зостались без батька. Нас – дітей – було троє, а всього сім’ї 7 душ. В 33 році настала загибель. Я не знаю, як ми вижили. Щоб наповнити шлунок ми їли абсолютно все: трави, бур’яни, збирали якісь «галушки», по ярках збирали дохлу конину. А в колгоспі коморі були засипані зерном, їх охороняли і людям нічого не давали. Люди мерли повально. Мерців заривали в спільних ямах. Ями не закидали – не було сили. Весною на кладовищі був страшний сморід, і ті, що лишилися в живих ходили закидати ями. За невихід на роботу – садили. Працювали від сходу до заходу сонця. Уповноважений Клєвєр був озброєний – мав наган. Він з Оленою Мажуліною(її називали Єлька, яра активістка – прим. наборщика) ходили по хатах і перевіряли, що люди варили їсти. Доходило до того, що вариво вони вивертали на землю, лишаючи сім’ю без їжі. Голова колгоспу(«Червоний перекоп» з 1929р. - прим. наборщика) Огурний Влас Сергійович був дуже хорошою і доброю людиною. Він відкрив комору і видавав людям зерно на їжу. Мажуліна сповістила в район. Зерно вивезли, а Огудному загрозили ув’язненням. Він не витримав наших і власних мук і повісився. В 1933 році дуже багато вимерло людей. Вимирали цілі сім’ї. Повністю вимерли сім’ї Шевченка Архипа і Лук’янцевої Насті. Секретар сільради Гашенко Д.Я. (Дем’ян – прим. наборщика) говорив, що за неточними підрахунками в селі померло 950 душ. Були випадки людоїдства.
Півторяк Любов Пилипівна, 1927 р. нар.
В 1933 році наш батько був головою колгоспу в Семикозівці. Голод пам’ятаю мало, мені було 6 років. Пам’ятаю, як приїхали якісь люди, на очах у нас заарештували батька і більше ми його не бачили. Без батька ми голодували і нас дідусь забрав сюди. Ми вижили. Потім Денисенко М.Л. розказав нам, що нашого батька забрали за те, що він, спасаючи людей, роздавав зерно їм на їжу.
Огурний Артем Степанович, 1914 р. нар.
В той час, коли лютував голод 1933 року, мені було 19 років. Жив я з батьками, а брати і сестри жили окремо з своїми сім’ями. Голод був страшний, у людей зовсім не було ніякої їжі і вони споживали різне вариво з бур’янів і листя дерев, пухли, вмирали. Батько наш теж був пухлий від голоду, тіло набиралося водою, осільки їли завжди рідке вариво. Були випадки, що вимирали цілі сім’ї. Так у Огурного Михайла на кладовище вивезли всю сім’ю. Голодні люди ловили горобців, рвали різні трави – кропову, шпориш, коріння і поїдали.
Мележик Іван Григорович, 1916 р.нар.
Голод 1933 року не хочеться навіть згадувать. Зовсім не було чого їсти. Ловили горобців, їжаків, їли буряки та різні трави. Люди пухли з голоду, мерли. Їх везли на кладовище, скидали на кучу, як дрова. Зерно в колгоспі було, його охороняли, а людям не давали. Хто під час посівної наважувався вкинути в рот зерно, того судили. Колгоспники без вихідних і свят були в степу.За ними наглядали уповноважені з району. Особливо лютим був уповноважений Клєвєр: … людей, відбирав у них їжу. Інший уповноваженим – Латиш (Шмойс – прим. наборщика) – був доброю людиною і при ньому люди варили зерно та їли.
Чи співала Україна пісень в 1933 році?
Співала. Ось таких:
Сидить баба на рядні –
Вибиває трудодні.
Що не день – трудодень…
Дайте їсти хоч на день.
Вставай, Ленін, подивись,
Як селяни зажились:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Сидить Сталін на лугу
Гризе кінську ногУ.
Гризи-гризи, гадина:
То твоя говядина.
Ленін Сталіна спросив:
«-Куди ступу заносив?»
Сталін Леніну сказав:
«Я колгоспникам віддав:
Нехай лободу товчуть,
«Маторженики» печуть!»
І багато, багато інших
Этим материалом хочу начать небольшой цикл статей о голодоморе. Дальше будет больше.
(статья была впервые опубликована 30.05.2011)
Голодомор 1932-33
Колективізація і голодомор – дві ланки одного ланцюга і заодно – дві самі чорні сторінки нашого села і всієї України. Колективізація винищила кращу частину селян, а решту – повернула в кріпатство. Голодом Сталін хотів донищити націю, але частина людей вижила і нація відродилася.
Спогади очевидців голодомору.
Смажко Тетяна Андріївна, 1926 р.нар.
Народилась в с.Нижньобараниківці. В 1933 мені було лише 7 років, але голод пам’ятаю добре. Мама наша померла і міи зосталися з батьком, бабусею, дядьком і тіткою. Їсти було нічого, жили на траві: їли всякі корінці, траву жабрій, товкли кору з липи і пекли «маторженики»(коржики). Збирали з берестків кашку, обдавали її кип’ячем і їли це вариво. Так і прожили. В ці роки в нашій сім’ї всі вижили. А пригадую що у Лук’янцева Дениса Сергійовича померло 5 душ сім’ї, а у діда Тишка (нажаль приз віща не пригадаю), померло четверо членів сім’ї. Тяжко згадувати той страшний рік.
Федорова Ганна Семенівна, 1914 р.н.
Голод почався в 1932 р. Мій батько поїхав до родичів, щоб привезти мучки додому. В дорозі його було вбито, а той пил з муки – забрано. Так ми зостались без батька. Нас – дітей – було троє, а всього сім’ї 7 душ. В 33 році настала загибель. Я не знаю, як ми вижили. Щоб наповнити шлунок ми їли абсолютно все: трави, бур’яни, збирали якісь «галушки», по ярках збирали дохлу конину. А в колгоспі коморі були засипані зерном, їх охороняли і людям нічого не давали. Люди мерли повально. Мерців заривали в спільних ямах. Ями не закидали – не було сили. Весною на кладовищі був страшний сморід, і ті, що лишилися в живих ходили закидати ями. За невихід на роботу – садили. Працювали від сходу до заходу сонця. Уповноважений Клєвєр був озброєний – мав наган. Він з Оленою Мажуліною(її називали Єлька, яра активістка – прим. наборщика) ходили по хатах і перевіряли, що люди варили їсти. Доходило до того, що вариво вони вивертали на землю, лишаючи сім’ю без їжі. Голова колгоспу(«Червоний перекоп» з 1929р. - прим. наборщика) Огурний Влас Сергійович був дуже хорошою і доброю людиною. Він відкрив комору і видавав людям зерно на їжу. Мажуліна сповістила в район. Зерно вивезли, а Огудному загрозили ув’язненням. Він не витримав наших і власних мук і повісився. В 1933 році дуже багато вимерло людей. Вимирали цілі сім’ї. Повністю вимерли сім’ї Шевченка Архипа і Лук’янцевої Насті. Секретар сільради Гашенко Д.Я. (Дем’ян – прим. наборщика) говорив, що за неточними підрахунками в селі померло 950 душ. Були випадки людоїдства.
Півторяк Любов Пилипівна, 1927 р. нар.
В 1933 році наш батько був головою колгоспу в Семикозівці. Голод пам’ятаю мало, мені було 6 років. Пам’ятаю, як приїхали якісь люди, на очах у нас заарештували батька і більше ми його не бачили. Без батька ми голодували і нас дідусь забрав сюди. Ми вижили. Потім Денисенко М.Л. розказав нам, що нашого батька забрали за те, що він, спасаючи людей, роздавав зерно їм на їжу.
Огурний Артем Степанович, 1914 р. нар.
В той час, коли лютував голод 1933 року, мені було 19 років. Жив я з батьками, а брати і сестри жили окремо з своїми сім’ями. Голод був страшний, у людей зовсім не було ніякої їжі і вони споживали різне вариво з бур’янів і листя дерев, пухли, вмирали. Батько наш теж був пухлий від голоду, тіло набиралося водою, осільки їли завжди рідке вариво. Були випадки, що вимирали цілі сім’ї. Так у Огурного Михайла на кладовище вивезли всю сім’ю. Голодні люди ловили горобців, рвали різні трави – кропову, шпориш, коріння і поїдали.
Мележик Іван Григорович, 1916 р.нар.
Голод 1933 року не хочеться навіть згадувать. Зовсім не було чого їсти. Ловили горобців, їжаків, їли буряки та різні трави. Люди пухли з голоду, мерли. Їх везли на кладовище, скидали на кучу, як дрова. Зерно в колгоспі було, його охороняли, а людям не давали. Хто під час посівної наважувався вкинути в рот зерно, того судили. Колгоспники без вихідних і свят були в степу.За ними наглядали уповноважені з району. Особливо лютим був уповноважений Клєвєр: … людей, відбирав у них їжу. Інший уповноваженим – Латиш (Шмойс – прим. наборщика) – був доброю людиною і при ньому люди варили зерно та їли.
Чи співала Україна пісень в 1933 році?
Співала. Ось таких:
Сидить баба на рядні –
Вибиває трудодні.
Що не день – трудодень…
Дайте їсти хоч на день.
Вставай, Ленін, подивись,
Як селяни зажились:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Сидить Сталін на лугу
Гризе кінську ногУ.
Гризи-гризи, гадина:
То твоя говядина.
Ленін Сталіна спросив:
«-Куди ступу заносив?»
Сталін Леніну сказав:
«Я колгоспникам віддав:
Нехай лободу товчуть,
«Маторженики» печуть!»
І багато, багато інших
Этим материалом хочу начать небольшой цикл статей о голодоморе. Дальше будет больше.
(статья была впервые опубликована 30.05.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар