Врятована пам’ять

Хочу продолжить, начатую мной чуть ранее, тему голодомора в Украине. Продолжить приведением текстов свидетелей той, не так уже и давно произошедшей, трагедии. При этом материалы я буду брать из книги, которая так и называется "Врятована пам'ять", думаю авторы на меня за это не обидятся. Я буду приводить материалы, которые касаются лишь моего села Нижнебараниковки.
Видана ТОВ ПРОМДРУК 2008р Луганськ 2500 примірників (разве это тираж для такой книги? жаль что он такой небольшой) Упорядник книги І.Магрицька, а опитувачів людей, які збирали матеріал дуже багато. Майже всі статті, які буду викладувати я, записала Віра Андрійовна Аннусова в різні роки (Людина, в якої я мав честь навчатися в свій час, вона вела в мене матиматику в 10му і 11му класах), і доречі її батько сам родом з Нижньої.
Почнему спочатку, як кажуть.

 

Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради

Дреєва Катерина Дмитрівна, 1917 р. народження

На вулиці сіріло, а в хаті з маленькими віконцями було майже темно. Я сиділа не печі і чекала матусю. Ще з обіду пішла копати корінь лопуха та й десь забарилася. Зосталися ми з нею одні; батька ще в громадянську війну зарубали … так, ні за що. Два менших братика-близнюки перед Хрещенням з голоду померли. А старший Гаврило на «Миколи» пішов у Нагульну табак на їстівне міняти, так і не повернувся. Може, вовки загризли, а може, десь під тином помер від голоду.

У хаті було сиро і холодно … Хотілося їсти. Я заспокоювала себе: «Прийде рідненька, розведе вогонь в печі, запече м’ясисті корені, заварить вишневих гілочок. Повечеряємо і ляжемо спочивати…».

Матуся прийшли! – зраділа я і поспішила назустріч. На порозі стояв Гаврило. Живий, із двома сумками через плече. Я оторопіла. А він оглянув пусту хату і запитав:

- Що, всі померли? І мама, і брати?

- Ні, мамка живі … А ти чого про себе знати не давав? Всі сльози виплакали за тобою і братами.

Гаврило підійшов до лави, що стояла біля вікна, сів і став роззуватися.

- Іди подивись на мої ноги.

Хоч у хаті була темрява, я все ж таки побачила, що ноги без пальців. Попробувала руками – дійсно, пальців не було на обох ногах.

- Хто ж тобі їх поодрубував, братику?

Відмерзли вони в мене. Тоді, на «Миколи», тільки вийшов у степ, піднялася така завірюха, що світу білого не видно було. І заблудився я. Бродив до темноти, поки не набрів на стіг сіна, там у затишку і присів. Не знаю, стільки я там просидів. Бо до тями я прийшов вже в другому місці. Відкриваю очі, а я лежу на залізному ліжку, на білій ковдрині, а біля мене старенька жінка в білому. Я хотів було підхопитися, та вона зупинила мене.

- Рано ще тобі на ноги.

Місяць пролежав у турилівській лікарні, туди привіз мене якийсь їздовий - під’їхав, щоб насмикати сіна коням, а там я … Потім лікар сказав, що мене кіньми, які були при лікарні, відвезуть додому. Та бабуся-сторожка, яка доглядала за мною, залишила мене в себе вдома.

- Поживи до весни. Ноги заживуть, ходити навчишся. А відвести тебе додому – це все одно, що відправити на вірну смерть. Голод там у вас лютує.

Прожив я у неї більше місяця, а коли став ходити без палиці, став збиратися додому і пришкандибав, як бачиш, на своїх.

Стемніло, а матуся додому так і не повернулася.

Гаврило виклав на стіл хліб, сухарі, цукор кусочками, але не я, ні він так і не доторкнулися до їжі. Вийшли на вулицю, темінь непроглядна … Де шукати? Кого питати?

Ніч просиділи в тревозі.

А вранці, як розвиднілося, пройшли по родичах, по сусідах. Ніхто не бачив нашої рідненької. Тоді Гаврило пішов бур’янами, там і набрів на матусю. Як видовбувала корінь лопуха, так і заснула навіки …

Я доторкнулася до маминих рук … Вони були ще м’якенькі.

- Братику, може, мама ще живі?

- Ні, не живі, сестричко. Люди, що помирають від голоду, довго не дубіють. Про це лікар нам у лікарні розповідав. Круглі сироти ми з тобою, сестричко, - міцно обняв мене і заплакав.

Записала В.А.Аннусова 1987 р.

(статья была впервые опубликована 01.06.2011)