22 червня 1941 року до нашого села долетіла страшна звістка –
фашистська Німеччина несподівано, розірвавши пакт про ненапад, напала на
нашу країну. Страшне горе постигло наших, і без того знедолених, людей.
Так почалася найкровопролитніша в світі, майже чотирьохлітня війна, яку
об’явили Великою Вітчизняною Війною. На другий же день розпочалась
мобілізація на фронт. На фронт пішли майже всі дорослі чоловіки, в селі
залишилися каліки та ті, що мали броню. Першими з нашого села на фронт
пішли:
Каплун Федір Романович,
Смажмо Іван Трохимович,
Дреєв Іван Григорович,
Дреєв Яків Павлович,
Дреєв Роман Пилипович.
Коли наше військо, розбите і деморалізоване, відступало, в Нижньобараниківку, верхи на конях, заявилися двоє німецьких розвідників, а другого дня зі сторони с.Городище вступили німецькі солдати. Їхали на мотоциклах по вулиці, в три ряди по троє на кожному мотоциклі, в зелені форму, з нагрудними знаками – хрестами, з ножами, автоматами, кулеметами. Почували вони себе господарями, розміщалися вони де забажається. Німецький штаб розмістився в хаті Віри Степанівни Шевченко. Розпочалися безчинства. Німці вимагали їжу, забирали курей, свиней, молоко, яйця, викопували на городах картоплю, а для кухні – забирали дрова, або розбирали будівлі на дрова. З сундуків забирали кращий одяг. Муку, зерно, худобу вивозили до Німеччини. Потім стали вивозити до Німеччини молодших людей на роботи. Примусово на роботу було вивезено:
Мележик Ніну,
Волченко Павліну Федорівну,
Дреєву Ольгу Прокоповну,
Аргат Володимира Семеновича,
Дреєву Ганну Ивлівну.
В селі було введено комендантську годину. Німецькі власті переконували людей, що німецька армія принесла волю.
Та це було не так, люди цьому не вірили. Проте, окремі люди були незадоволені радянською владою і пішли на службу до німців. З такими радянська влада розправилась так же жорстоко, як і раніше – під час колективізації з тими, хто не хотів іти до колгоспів. Багато колаборантів було розстріляно, інших кинуто за колючий дріт на довгі роки. В нашому селі німці були один місяць. Після них наїхали румуни. Ці були ще гірші. Вночі вони робили облави, ґвалтували жінок.
Німці часто бомбили село. Часто були жертви. Одна з бомб потрапила прямо в хату Йона Яблуненка. Загинули син, дочка, зять. Німці ганяли людей на роботу: рили окопи, розчищали від снігу дороги. І так було до грудня 1942 року, коли німців було розбито під Міловим і Кантемировою. Ще одну спробу зупинити наступ радянських військ було зроблено в с. Колмиківці Мілоського району. Там німці чинили нашим військам шалений опір, але не втримались і кинулись поспішно відступати. Перед відступом при допомогі поліцаїв та інших колаборантів було складено списки радянських активістів, яких німці мали намір стратити. Але блискавичний наступ зірвав ці наміри.
Рано вранці 22 грудня 1942 року через село в небі пролетіли радянські літаки, а за ними скоро вступили і війська. Солдати їхали на танках і автомашинах і кидали людям різні солодощі.
В 1942 році, захищаючи наще село, був смертельно поранений льотчик Поляков Іван Мефодійович. Доглядала за ним Шевченко Уляна Петрівна. Як не намагалася виходити – не вдалось. Похоронили його в садку. А в 1969 р. його останки перезахоронили в центрі села. В тому ж році слідопити нашої школи відшукали сім’ю і родичів Полякова І.М.
Поляков Іван Мефодійович – уродженець с. Терновоє Міллеровского р-ну Ростовської обл., проживав на хуторі Лиман. Народився в 1913 році. Був призваний в армію на перепідготовку, там його і застала Війна. Дома лишилися дружина Євдокія, син та дочка.
В січні 1943 року всіх чоловіків, хто міг зброю в руках, мобілізували на війну. В селі залишились жінки, діти та старі. Колгоспне господарство було зруйноване і пограбоване, техніки не було, поля заросли бур’янами. Весною землю обробляли волами та коровами. Праця була нестерпно важкою. Та люди жили надіями в перемогу, і фронту потрібен був хліб. Легше стало лише тоді, як відновили роботу Бараниківської МТС. Знов у колгоспах стали відбудовувати ферми, куди колгоспники мусили здавати власний молодняк, яким і поповнювалось поголів’я ферм.
Нелюдською, нестерпно важкою була доля жінок: вся робота в полі і на фермах лягла на їх плечі. Жінки-трактористи, жінки-сіячі, жінки-тваринники, жінки-домогосподарки. Всюди жінки. З чоловіків, що повернулись з фронту каліками, мала допомога. Жінки на плечах носили зерно в степ, вручну засівали поле, а потім впрігшись в борони, приволочували зерно. Їли макуху, не пам’ятаючи, який той хліб.Все робилося жіночими руками, все під гаслом: «Все для фронта, все для перемоги». І так до травня 1945 року.
З великою радістю зустріли люди звістку про кінець війни 9 травня 1945 року. Цей день був великим святом, скрізь було чути музику та співи. Та разом з тим великим сумом наповнювалися серця людей: майже в кожну сім’ю хтось не повернувся з війни – батько, син, чоловік. А всього в село не повернулось 230 чоловік, і зовсім мало повернулося живими.
Проте, війна не для всіх (хто вижив) закінчилася поверненням до своїх домівок. Багато з тих, хто потрапив у полон, з наказу Сталіна, було відправлено до північних сибірських таборів довбати вічну мерзлоту, а по сталінски – для «пєрєвоспітанія і іскупленія віни». Як бачимо, Сталіну мало було колективізації, голодомору і війни для перевиховання. Він людей, що проливали кров на фронтах, кинув за колючий дріт, на вічну мерзлоту. Але гірше було попереду. Українців в Москві було кваліфіковано, як зрадників, тому було заплановано всіх українців депортувати (виселити) до Сибіру. Про це вперше сказав М.С.Хрущов. Йому не повірили. А зараз, із розсекречених документів, стало відомо, що саме так і було. Збереглися плани повної депортації, підписані Сталіним і Жуковим. І лише одного не врахували ці недолюдки: українців так багато, що коли підрахували фахівці, виявилось, що ніяких вагонів не вистачить, щоб перевести таку кількість людей. Все, як говорив М.С.Хрущов. Могло статися так, що нашого село і багатьох інших сіл і міст України, не стало б і сліду.
Територія України в цій війні (1941-1945) була ареною найзапекліших боїв між двома тоталітарними державами – фашистською Німеччиною та комуністичним Радянським Союзом. Ні німецьке командування, ні радянське не щадили нічого і нікого для своеї перемоги. Тому Україна з війни вийшла найбільш зруйнованою та пограбованою. Потяглися довгі роки важкої відбудови. Закостеніла політика сталінської комуністичної системи не давала змоги вивільнити творчі сили народу. Ні про які реформи не моглу бути й мови. Ті ж колгоспи, ті ж неоплачувані трудодні. Відродження нашого села було довгим і важким. Люди працювали, як кріпаки. Корів у колгоспників, то зовсім забирали, то знову повертали. Свиню відгодувати було нічим, бо зерна на трудодні давали стільки, що ледве сім’ї на хліб вистачало. Промислових товарів в крамницях було дуже мало, взуття та одягу майже зовсім не було. Та й купити не було за що. Лише після Хрущовської «відлиги» колгоспники стали одержувати невелику зарплатню. Життя полегшало, колгоспники почали одягатись, взуватись, обставляти свої домівки меблями. До домівок вернулись ті, хто невинно був відправлений до сталінських концтаборів.
Появились перші ознаки свободи: колгоспники одержали на руки паспорти, було дозволено виходити з колгоспу. Молодь потяглась до міст на навчання в ПТУ та інститути. Повалення Хрущова знищило паростки свободи. Проте матеріальне становище колгоспників було загалом задовільним.
Із спогадів Івана Антоновича Дреєва
(статья была впервые опубликована 03.06.2011)
Каплун Федір Романович,
Смажмо Іван Трохимович,
Дреєв Іван Григорович,
Дреєв Яків Павлович,
Дреєв Роман Пилипович.
Коли наше військо, розбите і деморалізоване, відступало, в Нижньобараниківку, верхи на конях, заявилися двоє німецьких розвідників, а другого дня зі сторони с.Городище вступили німецькі солдати. Їхали на мотоциклах по вулиці, в три ряди по троє на кожному мотоциклі, в зелені форму, з нагрудними знаками – хрестами, з ножами, автоматами, кулеметами. Почували вони себе господарями, розміщалися вони де забажається. Німецький штаб розмістився в хаті Віри Степанівни Шевченко. Розпочалися безчинства. Німці вимагали їжу, забирали курей, свиней, молоко, яйця, викопували на городах картоплю, а для кухні – забирали дрова, або розбирали будівлі на дрова. З сундуків забирали кращий одяг. Муку, зерно, худобу вивозили до Німеччини. Потім стали вивозити до Німеччини молодших людей на роботи. Примусово на роботу було вивезено:
Мележик Ніну,
Волченко Павліну Федорівну,
Дреєву Ольгу Прокоповну,
Аргат Володимира Семеновича,
Дреєву Ганну Ивлівну.
В селі було введено комендантську годину. Німецькі власті переконували людей, що німецька армія принесла волю.
Та це було не так, люди цьому не вірили. Проте, окремі люди були незадоволені радянською владою і пішли на службу до німців. З такими радянська влада розправилась так же жорстоко, як і раніше – під час колективізації з тими, хто не хотів іти до колгоспів. Багато колаборантів було розстріляно, інших кинуто за колючий дріт на довгі роки. В нашому селі німці були один місяць. Після них наїхали румуни. Ці були ще гірші. Вночі вони робили облави, ґвалтували жінок.
Німці часто бомбили село. Часто були жертви. Одна з бомб потрапила прямо в хату Йона Яблуненка. Загинули син, дочка, зять. Німці ганяли людей на роботу: рили окопи, розчищали від снігу дороги. І так було до грудня 1942 року, коли німців було розбито під Міловим і Кантемировою. Ще одну спробу зупинити наступ радянських військ було зроблено в с. Колмиківці Мілоського району. Там німці чинили нашим військам шалений опір, але не втримались і кинулись поспішно відступати. Перед відступом при допомогі поліцаїв та інших колаборантів було складено списки радянських активістів, яких німці мали намір стратити. Але блискавичний наступ зірвав ці наміри.
Рано вранці 22 грудня 1942 року через село в небі пролетіли радянські літаки, а за ними скоро вступили і війська. Солдати їхали на танках і автомашинах і кидали людям різні солодощі.
В 1942 році, захищаючи наще село, був смертельно поранений льотчик Поляков Іван Мефодійович. Доглядала за ним Шевченко Уляна Петрівна. Як не намагалася виходити – не вдалось. Похоронили його в садку. А в 1969 р. його останки перезахоронили в центрі села. В тому ж році слідопити нашої школи відшукали сім’ю і родичів Полякова І.М.
Поляков Іван Мефодійович – уродженець с. Терновоє Міллеровского р-ну Ростовської обл., проживав на хуторі Лиман. Народився в 1913 році. Був призваний в армію на перепідготовку, там його і застала Війна. Дома лишилися дружина Євдокія, син та дочка.
В січні 1943 року всіх чоловіків, хто міг зброю в руках, мобілізували на війну. В селі залишились жінки, діти та старі. Колгоспне господарство було зруйноване і пограбоване, техніки не було, поля заросли бур’янами. Весною землю обробляли волами та коровами. Праця була нестерпно важкою. Та люди жили надіями в перемогу, і фронту потрібен був хліб. Легше стало лише тоді, як відновили роботу Бараниківської МТС. Знов у колгоспах стали відбудовувати ферми, куди колгоспники мусили здавати власний молодняк, яким і поповнювалось поголів’я ферм.
Нелюдською, нестерпно важкою була доля жінок: вся робота в полі і на фермах лягла на їх плечі. Жінки-трактористи, жінки-сіячі, жінки-тваринники, жінки-домогосподарки. Всюди жінки. З чоловіків, що повернулись з фронту каліками, мала допомога. Жінки на плечах носили зерно в степ, вручну засівали поле, а потім впрігшись в борони, приволочували зерно. Їли макуху, не пам’ятаючи, який той хліб.Все робилося жіночими руками, все під гаслом: «Все для фронта, все для перемоги». І так до травня 1945 року.
З великою радістю зустріли люди звістку про кінець війни 9 травня 1945 року. Цей день був великим святом, скрізь було чути музику та співи. Та разом з тим великим сумом наповнювалися серця людей: майже в кожну сім’ю хтось не повернувся з війни – батько, син, чоловік. А всього в село не повернулось 230 чоловік, і зовсім мало повернулося живими.
Проте, війна не для всіх (хто вижив) закінчилася поверненням до своїх домівок. Багато з тих, хто потрапив у полон, з наказу Сталіна, було відправлено до північних сибірських таборів довбати вічну мерзлоту, а по сталінски – для «пєрєвоспітанія і іскупленія віни». Як бачимо, Сталіну мало було колективізації, голодомору і війни для перевиховання. Він людей, що проливали кров на фронтах, кинув за колючий дріт, на вічну мерзлоту. Але гірше було попереду. Українців в Москві було кваліфіковано, як зрадників, тому було заплановано всіх українців депортувати (виселити) до Сибіру. Про це вперше сказав М.С.Хрущов. Йому не повірили. А зараз, із розсекречених документів, стало відомо, що саме так і було. Збереглися плани повної депортації, підписані Сталіним і Жуковим. І лише одного не врахували ці недолюдки: українців так багато, що коли підрахували фахівці, виявилось, що ніяких вагонів не вистачить, щоб перевести таку кількість людей. Все, як говорив М.С.Хрущов. Могло статися так, що нашого село і багатьох інших сіл і міст України, не стало б і сліду.
Територія України в цій війні (1941-1945) була ареною найзапекліших боїв між двома тоталітарними державами – фашистською Німеччиною та комуністичним Радянським Союзом. Ні німецьке командування, ні радянське не щадили нічого і нікого для своеї перемоги. Тому Україна з війни вийшла найбільш зруйнованою та пограбованою. Потяглися довгі роки важкої відбудови. Закостеніла політика сталінської комуністичної системи не давала змоги вивільнити творчі сили народу. Ні про які реформи не моглу бути й мови. Ті ж колгоспи, ті ж неоплачувані трудодні. Відродження нашого села було довгим і важким. Люди працювали, як кріпаки. Корів у колгоспників, то зовсім забирали, то знову повертали. Свиню відгодувати було нічим, бо зерна на трудодні давали стільки, що ледве сім’ї на хліб вистачало. Промислових товарів в крамницях було дуже мало, взуття та одягу майже зовсім не було. Та й купити не було за що. Лише після Хрущовської «відлиги» колгоспники стали одержувати невелику зарплатню. Життя полегшало, колгоспники почали одягатись, взуватись, обставляти свої домівки меблями. До домівок вернулись ті, хто невинно був відправлений до сталінських концтаборів.
Появились перші ознаки свободи: колгоспники одержали на руки паспорти, було дозволено виходити з колгоспу. Молодь потяглась до міст на навчання в ПТУ та інститути. Повалення Хрущова знищило паростки свободи. Проте матеріальне становище колгоспників було загалом задовільним.
Із спогадів Івана Антоновича Дреєва
(статья была впервые опубликована 03.06.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар