Врятована пам’ять 3 розповідь

Село Нижньобараниківка Бараниківської сільради

Мележик Євдокія Севастянівна, 1917 р. народження.

 

- Що Ви пам’ятаєте про 33 рік?

- Тридцять третій? Голод перенесли, не дай Бог! Не сказать, ой, не описать! Мати дитину з’їла.

- У вас, у Злодіївці? ( Злодіївка – куток Нижньобараниківки. – Л.А.)

- У нас, у Злодіївці. Умер, а она їла.

- Де вони жили?

- На той край – „Степ України”. Боже, такий голод був страшний! Пережили.

- А в 47-му голодовка була?

- У 47-му тоже ж голодовка була. Та она і в 47-му, та она і в 43-му... Та „галушки” на вигоні збирали, дітки.

- А що це „галушки”?

- Як ото ми рванці в колхозі рвемо, із коржа замісюємо, з мужички... рванці отакі... Они сами зелені, а перебереш, помиєш, перекип’ятиш, а тоді як в молочко вкинеш, та такі добрі, не дай Бог! Отак ми переживали, дітки.

- А у 32-му врожай нормальний був?

- У 32-му? По-моєму...

- Ну, чому люди голодували? Чи не було зерна?

- Врєдітєлі були. Зерно попалили.

- Комори попалили?

- Деркульський завод, а отут у нас Бересток звалось – хутір, як їдеш на Бараниківку, а він в сторону. А це отделєніє було. Так тут конюшня зерна була, на Берестку. Попалили зерно, а люди остались голодні. Врєдітєльство було, і люди померли. Отаке ми, дітки, переживали.

- А щось у вас забирали? Чи нічого було забирати?

- Забирали у нас тоді так: налоги були і на квасолю, і на картонку. І здай і шерсть, і молоко, і яєчка – все накладалось.

- Налоги ходили по хатах забирали чи ви самі приносили?

- Нє, приносили. А приносили як, дітки? Коровку держали, молочко здавали, а налог платили. Облігації були. Візьмеш оце... На трудодень ми получали три копійки, на один трудодень платилося нам. Вичитала оце та рівізіонна комісія: прибуло – вибуло, прибуло – вибуло. А нам і три копійки не попадало.

- Ви кажете, що корова у вас була. Ви її в колгосп не відводили?

- Одвели, а тоді забрали. Почали оддавати і забрали.

- А чому?

- А хтозна, не знаю. Прийшло таке з Біловодська, з района, шо одобрать, а потом роздать.

- Так у вас у голодовку і коровка була?

- Коровка? Та не було, це я кажу, шо коровка була вже після голоду, аж після 33-го.

- А колоски дозволяли збирать?

- Та де там... Судили у нас. Ми жито молотили, тіки я тоді той день не була, а подруга. Та й взяли два кілограма жита – і п’ять чи десять років дали. Десять год за два кілограми! Отак. Пережили, дітки, не розказати і не описать. А тоді кинулись робить. Од начала колєктівізації, з 29-го года, я пішла робить.

- А були люди, які в колгосп не хотіли йти?

- Були.

- Розкуркулювали їх?

- Ні, їх уперед розкулачили, тих людей, які багато жили. З 29-го года чи 28-го начали розкулачувати. І ото позабирали у їх все. В Соловки висилали. Все чисто забирали, і коровку... У нас в одного сорок пар волів і сорок штук коней, і в його той... робітники жили. А у Москві в нього юродство було, у того чоловіка. Так як їхав конем, так коня запалив, так оно таке... Закон такий прийшов, нічого не зробиш. Так і коня запалив. І сам там, у родителів, умер. Оце таке було. Не дай Бог, дітки... Устанеш – шум, крик, їх забирають, а діток оставляють. Та не дай Бог... Хочеш – пишися (записуйся в колгосп – прим І.М.), хочеш – не пишись.

Ну, у наших батьків, у мого батька, були брати. Не брати – дядьки рідні. На Сибір виїхали за землі. Не хватало землі. Так писали, що вперед у Сибірі стали, чим у нас (раніше організувалися колгоспи. – прим. Л.А.). Писали: „У нас колхози, і добровольно. І клуні тріщать. Добровольно”. Це відтіль писали. А тоді як стали ото у нас, а батько мій каже: „А що, доцю! Пліттю вуха не переб’є. Закон свій – оце ж і все”. Так батько узяв волів, запріг у той... у ящик у свій. Це ж молоді вони були. Лантухом накрили. І зерна на посів, і биків – і ото все здали. Оце так ми в колхоз вийшли.

- А у 33-му почали люди мерти зимою чи весною?

- Нє, прямо вже із зіми начали. Тоді коні дохли. А коні дохли тоже... їсти корму не було. „Глядіть, отам коняка здохла!” – і йдуть на розбор.

- А дітей, які сиротами оставались, десь годували?

- Приют у нас був, „дєтмайданчик” звався.

- І де він у вас був?

- Оце, де зараз гараж розобраний, де коло магазина ото, так там она хата розобрана, а напроти гаража оставлено. Чоловіка зослали на Соловки, а там дітки були.

- Їх там годували, приварку давали?

- Приварку, все давали. Ті й пооставались живі, які там були...

- А були люди, які не голодували в селі?

- Ой, моя дєтка! Це як і було, так мало. Мало, мало десь. А то було так: перед оцим ходила комісія так, як оце ви прийшли примірно. Це я прімєр наводю. Ага... А в мене... Я заховала... Так і в печі ширяли. Ніде не заховаєш і зернини.

- А не закопували?

- Закопували люди, і теж находили.

- Помогали один одному?

- Тоді ніхто не помагав. Після 33-го так було, дітки: така сумка зерна – і судили. А було, як прєдсідатєль возе, так усно було. „Глядіть же, сьогодні труситимуть, не беріть!”. А то посилають мене чи тебе на рядовку сіять. Ага... А у вас оце п’ять душ. Я набрала сумку, наклала. Поїхала в той край, а оно прислали та забрали. Сумочку брали і в сумці на п’ять чоловік ділилось пригоршнями – спасали своїх діток та себе.

- А що ще їли, крім „галушок”, із рослин?

- Та не дай Бог! І жолуді їли. Так не дай Бог, дітки, жолудем їсти. Він же дуб і переїда й кишки. У мене син був, но нема – вмер рано... Так він: „Мамко, у мене так усередині болить, лучче оті „галушки”. Я не можу їсти”. Та всього було! А тоді він перейшов на вишні. А голод же... І їсти нічого, і топить нічим.

- А в містах голод був?

- Там хоть не той, а пайок давали.

- А ваші туди тікали?

- Та тікали багато. А то тут пооставались. Шо буде...

- А тут Донщина далі, там голод був?

- Там не такий голод. Туди ходили мінять. Було тряпки носила мати: і юпки, і кофти, і все. Носили у Донське. Бурячок виміняли чи якусь зернину. Так жили, не дай Бог.

- А скільки людей у Нижній померло: половина, чи менше, чи більше?

- Ой, ой, ой… Та більше половини! Третя часть осталась людей. Підводою возили, гарбою.

- А які крайки вимирали? У вас Злодіївка довга.

- Та відтіля й відтіля мерли. Оце яму вириють… І «Промінь», і «Комунар», і «Степ України» - всі тут везли і ховали. Ями виривали тракторами.

- А що, була спеціальна бригада?

- Їм пайок давали. Півкілограма, а тоді по кілограму давали. Отож собирають людей, а їм за те хліб давали. Платили…

- А ви не пам’ятаєте, могили де? Є у вас там чи камінь, чи хрести?

- Нє, они не могили, а так. Як на Паску, несуть туди той… поминать. Ото так.

- Церква у Злодіїв ці була?

- Церква була, хороша церква.

- Коли її знесли?

- У войну знесли.

- А в 33-му ходили до церкви?

- Хто там ходив в 33-му, як чоловік пухлий! Хто туди піде в 33-му? Она запущена була. Она й у войну була, хліб загружали туда. А тоді прєдсідатєль продав у Біловодське, мости поробили із церкви. І ото її не стало. Она була дерев’на, та такак красива церква!

- А ви про голод розказували своїм дітям, онукам?

- Та кажем, а хіба вони його бачили?

- Ви кажете, вимерло більше половини села. Заселяли когось, завозили?

- Заселяли, з Іванівської області кацапів, з-під Москви. Були у нас в 33-му, і після 33-го.

- На вимерлі вулиці їх заселяли?

- Та в кого хата пуста, туди й заселяли.

- Ну як, вони прижились у вас у селі, чи потікали?

- Потікали геть. Один був і предсідатель, Голуб… Фомилія Голуб. Оце таке діло.

Записала В.А.Аннусова 2005 р.

(статья была впервые опубликована 01.06.2011)