Врятована пам’ять 9 розповідь

БІЛОВОДСЬКИЙ РАЙОН Село Бараниківка

Шевченко Андрій Демидович, 1917 р. народження.

 

— У 21-му году мій батько вмер. Я остався без батька, з матір’ю вдвох. А материні батьки у 10-му году виїхали в Сибір (Важливою складовою Столипінської аграрної реформи (1906-1910 рр.) було переселення селян на вільні (казенні) землі. Біловодську волость тоді покинуло 60 родин, або 364 чоловіки. Більша частина їх повернулася перед війною назад. 1910 року Сердюк Прокіп Денисович, дідусь

А.Д.Шевченка, разом із сім’єю виїхали в Сибір. — В.А.).

— Вони самі виїхали туди? На цілину поїхали?

— У 10-му году — це ще царське правітєльство населяло Сибір. Давали, значить, землю їм. Ну, люди, бідняки, тут їм не хватало землі, шоб прокормить сім’ю. У діда нашого було дев’ять душ дітей, у материного батька. Материна мати умерла, коли нашій бабушкі було дванадцять год. У діда своїх троє було, та з шістьм узяв. І вони поїхали в Сибір. Вони вимерли вже. А дядько пише нам, шо їдьте сюди. А в нас шо з матір’ю? Ні коняки, нічого, одна сквернéнька хатка. В 21-ом году вмерла сестра, (Марія була), бабушка вмерла і дід. Осталися ми з матір’ю. Мати в Вишняківку ходила до багачів, а те, шо дадуть — сама поїсть і мені принесе. А я сидів у хаті замкнутий, то мені три годи було, а я в хаті замкнутий був. А в Сибір поїхав, уже мені десять год. Ну, шо там... В двадцять сєдьмому поїхали, а в 29-му уже і в колхоз, уже я свиней пас.

— Добровільно люди в колхоз вступали, чи зганяли?

— Всяко було. Ми добровольно йшли, потому шо ми бідняки, а які зажиточні були люди, в яких були коні, ті... А наш брат добровільно йшов.

— А зажиточних розкуркулювали?

— У нашому селі розкулачення не було, того шо ми переселенці.

— У вас усе село було переселенці?

— Сорок дворів хутор був.

— А як називався хутір?

— Хутор Воропаліцький, колхоз “Побєда”. Ну, у тридцять шостому году ми приїхали сюди.

— Чому Ви приїхали сюди?

— Та того шо й там добра нема. Тут хоч тільки в 33-му, а там шо? Глуш, піісят кілометрів — район...

— А 33-й як ви пережили?

— У 33-му я пас свиней там, у колхозі. Ми ж у 27-му туди поїхали. Купив дядько нам корову, купив кобилу, а тоді в 28-му году ухитрився дядько, проміняв кобилу на корову. Так шо нам було б її через два місяці вести в колхоз.

— А коров не забирали?

— Коров не забирали. Там, наоборот, було таке, шо в кого коров нема, так з колхоза тьолок давали.

— А в 33-му, коли ви там жили, не чули, що в Україні голод?

— П’ять сімей із того... із Сотнів... Вони, навєрно, до Новойдарського району. Там якраз із нашого села у 30-му году поїхав сюди на родіну у той, у Сотні. А тоді, як голодовка почалась, у нього п’ятеро дітей, так він сам приїхав, та ще з собою п’ять сімей привіз. А оно всьо равно, як не кажи, Сибір — він і є Сибіром. І ті ж люди в 36-м году назад поїхали.

— А як до вас ставилися люди, які жили в Сибіру?

— Є старі сибіряки. А так там в основному жили бараниківці, злодіївці. І не тільки наш хутір, багато... Там слєдущий хутор був, так даже іменувався Червона Полтавщина.

— А у 36-му ви у Злодіївку повернулися. Наскільки це село опустіло? Скільки дворів пустих залишилось після голоду?

— Та ми в Злодіївку приїхали, потом в Новоспасівкі були.

— А скільки дворів пустих було?

— Та чорт його зна. Багато дворів пустих було. Оце ж батька дядько помер у 33-му — ото шо зараз дід Гаврило. Так они — баба Катька і дід Гаврило — і не знають, де їх батьки поховані.

— А були переселенці? От ви приїхали, а заселяли людей із Західної?

— Они, поки ми приїхали, так они і потікали назад. Оце осталися Дєнісов, Тихонов. Як ми приїхали, то їх уже не було. Кажуть, шо були переселенці, ну ми їх не бачили.

— А церква була у Злодіївці?

— А як же, була.

— А де вона стояла?

— Її в Біловодське розобрали.

— А коли її розібрали: до голодовки, чи після?

— Це у 43-му, уже в войну.

— І служба йшла аж до війни?

— У 43-му Сталін надів погони на солдат і розрішили служить. Так у 43-му баби мили там у тому... Ну, я туди не ходив. Так батюшка служив ще в 43-му на “храм” (Храмове свято. — В.А.). А після “храму”, як одслужили, тоді її розібрали і в Біловодське одвезли. Вона дерев’яна була.

— Як Ви думаєте, чия вина була в тому, що був голод?

— Та хтозна… Шо оно, якшо тоді мені було 12 год. Шо я знав? Притом я тут не був. Оце ж чую, шо тьотка оцього агронома Шевченка казала, шо прєдсідатєль у 33-му у конюшні повісився…

Записала Л. Аннусова 2005 р.

(статья была впервые опубликована 03.06.2011)