В книге Спасенная память приведены 6 рассказов очевидцев жителей
Нижнебараниковки, но не могу не привести еще три рассказа жителей
соседнего села Бараниковка, самой собирательницы материалов
АннусовойВ.А. ее отца ШевченкаА.Д.(который выходец из Нижнебараниковки) и
Вечного учителя Химии СтригиС.П., ее уже правда нет с нами, как впрочем
и многих этих людей что рассказывали свои судьбы Вере Андреевне -
вечная им память и пусть земля им будет пухом. А Вере Андреевне хочется
пожелать здоровья и сил, чтобы она не опускала руки, ни смотря ни на
что. Спасибо вам Вера Андреевна за все!
БІЛОВОДСЬКИЙ РАЙОН Село Бараниківка
АННУСОВА Віра Андріївна, 1956 р. народження (учитель місцевої школи)
У сусідньому селі, у Зéликівці, там голод був страшніший. У нас, у Барáниківці — не такий. У Нижній Бараниківці більше вимерло людей, а в Зеликівці... Взагалі, село Зеликівка повністю вимерло, його заселили переселенцями з польського кордону.
Розповідала одна жіночка (вона зараз тяжко хвора) — їх переселили з Чернігівської області. І коли вони приїхали сюди в 34-му році, і ото малéнький братик її іде по селу — ані собаки, ні кішки, ні людей... Нікóго нема, мертва вулиця! І от він проходе і каже: “Ой, ви мені про триголового змія розповідали казку — мабуть, він у цьому селі побував”. А батько каже: “Та бував, бував, тільки не змій, а голод!”.
Та жінка каже: “Нас вселили в хату, ми полізли на піч, а там кукли рóблені — видно, тут діти були. І ото як люди вимерли, так все — і пóстіль, усе зал шилося, — каже. — Нас теж надурили. Це ж там нам, у Чернігові, розказували, що та на Сході люди ліниві, робить не хочуть, а земля родюча, і хліб білий. У нас же, — каже, — там хліб житний, а тут білий. І ото привезли нам хліб (показали, який з нашої пшениці можна випекти), і ми, — каже, — приїхали. І коли ми вже приїхали до станції Чорткóво, тут нам уже люди розказали: “Куди вас чорти несуть? Та тут, — кажуть, — люди як мухи мруть!”.
Це мені жіночка розказувала із Зеликівки — Наталя Храпата, вона зараз дуже-дуже хвора.
... Зараз ми знаходимося біля могили, в якій захоронено, по перéказах очевидців, близько 350 чоловік. Сплять у цій могилі. Цю могилу було вирито... Кожен колхоз (а їх у Бараниківці було декілька, колгоспів)… так от кожен колгосп виривав свою яму. Ось оце була яма для захоронення колгоспників із “Чкалова” — це центр села Бараниківка. Так от
у цій ямі в ряд лежали люди по 50-60 чоловік. Смерть не відбирала ні старих, ні малих, мерли всі — і старі, й малі, і здорові люди, і так їх в 32 ряд, ряд за рядом укладали. Тоді поклали шар, а поряд ще залишилося півметра...
А от у сусідньому селі Зéликівка, там майже весь люд вимер, і вже не було навіть людей, які б змогли вирити яму, і тому людей к дали у криниці і колодязі, і всі криниці і колодязí були закидані трупами. Так декілька гарб привезли із Зеликівки сюди і вклали. Загорнули, кажуть, отак землею, аж дóверху (а це було взимку), а нáвесну земля сіла, і там
нога, там рука... І, як мені розповідала Задорожня Ганна Іванівна, каже: “Я ж тоді ще дивчат шкою була, 15 років міні всьогó, і нас з колгоспу прислали сюди, і ми відрами ходили і засипáли”.
Раніше людям не дозволяли навіть оправляти цю могилку. А у цієї Ганни Іванівни... У неї тут захоронені родичі — сестра двоюрідна, захоронені два братики. І от вона тут і квіти посадила. І зараз її вже у живих немає, а вона мене просила: “Нехай вони тут, квітки! І не дай, Боже, шоб отут якийсь залізний обеліск ставили (може ж, таки прийде
до тóго) — хай буде хрест і хай будуть квіти (“петушки” у нас їх називають)”.
А я просто зі своїми дітками, з класом, цю могилку доглядала. У нас іще тут могилка є, ми навіть камінь отам відрили, і тут із хрестом камінь. І от ми доглядали, а тоді я переговорила зі священиком у Зеликівці. Спершу я звернулася до районної і сільської ради, попросила: “Допоможіть мені поставить отут гарний хрест!”. Мені сказали: “От якщо ви знайдете тих очевидців, які дійсно хоронили тих людей, то ми,
може, вам і поможемо”. Но, на жаль, зараз у нас саме старші — це ті діти, які засипáли ці трупи, їм тоді було по 15. І от я змогла в них зібрати ці спогади.
Раніше я розмовляла, у мене є спогади тих, аж старших людей, які звозили людей, розвозили обіди. А вже зараз ці люди давно відмéрли. І тóму ні районна, ні сільська рада менí ніч м не допомогли. А священик сказав, що душі треба відспівати. І ми в минулому році в кінці травня... Я звернулася до людей, які все це пережили страхіття, які залишились у живих; вони дітьми були тоді, але добре пам’ятають. Це, мабуть, не
можна забути. І тому нас зійшося сюди чоловік 30-50, не більше. Приїхав священик, ми відспівали, все зробили, як-то кажуть, по-Божому. Хай тепер вони сплять!
— А як ставиться до всього цього молодь?
— Молодь — це молодь. Як налаштують молодь. Це залежить від того, як ми, педагоги, налаштуємо їх. Мені навіть двічі директор школи догану писав за те, шо я доглядаю цю могилу. Це було не так давно, це було років п’ять тому: “От Віра Андріївна на класній годині повела дітей на кладовище, і якусь там могилу, якийсь там голодомор... І кому це потрібно?”. І якщо в нас будуть такі керівники, такі педагоги, то звичайно...
Хоча діти, діти... Я не стала в цьому році їхнім класним керівником, і вони не прийшли. А вони мене запитують: “А хто ж могилку поправив?”. А я кажу: “Я сама”. “Ну шо, Ви не могли нас гукнуть, шо б ми, не зробили?”. Тому, знаєте, діти є діти; діти — вони весь час однакові, вони були такими і сто років тому, і будуть через сто років. Це діти, це просто тісто, з яких можна щось зліпити. Усе залежить від нашої мудрості, від вихователів. А робота вихователів залежить від керманичів.
Я скажу від усих учителів. От нам працювати з дітьми не важко — якби нам не заважали. Не навреди!
... От повернуся до цих сиріт, яких я і досі не можу влаштувати. Я бросила все, приїхала в адміністрацію: “Давайте щось робити! Треба дітей влаштовувати в дитбудинок!”. А вони кажуть: “А у нас вибори, нам треба бути і там, і там, і там — голосувати ж за Януковича”. І ніяк я їх не могла відірвать: вибори в них на першому місці. А голодні діти для них — нічóго. Можливо, і в ті роки були ще байдýжіші керівники, чи Бог його знає. Не нам судити, історія все поставить на свої місця.
А ця могилка тут завжди стоятиме на вході. Цей хрест був пофарбований у чорний колір. І я приходжу в цьому році, а оці люди (отут їхні родичі захоронені) фарбують у голубий. А я приходжу чорним пофарбувати. Ну, я й не стала перефарбовувати, хай у цьому році побуде він голубим, чи синім.
У нас у тому кінці кладовища ще одна могила — то колгоспу Савченка. Там менше захоронено. І теж мені передала ту могилку жіночка і просила, шоб її захоронили поряд. І от коли я обробляю ту могилку, я обробляю і її могилку.
БІЛОВОДСЬКИЙ РАЙОН Село Бараниківка
АННУСОВА Віра Андріївна, 1956 р. народження (учитель місцевої школи)
У сусідньому селі, у Зéликівці, там голод був страшніший. У нас, у Барáниківці — не такий. У Нижній Бараниківці більше вимерло людей, а в Зеликівці... Взагалі, село Зеликівка повністю вимерло, його заселили переселенцями з польського кордону.
Розповідала одна жіночка (вона зараз тяжко хвора) — їх переселили з Чернігівської області. І коли вони приїхали сюди в 34-му році, і ото малéнький братик її іде по селу — ані собаки, ні кішки, ні людей... Нікóго нема, мертва вулиця! І от він проходе і каже: “Ой, ви мені про триголового змія розповідали казку — мабуть, він у цьому селі побував”. А батько каже: “Та бував, бував, тільки не змій, а голод!”.
Та жінка каже: “Нас вселили в хату, ми полізли на піч, а там кукли рóблені — видно, тут діти були. І ото як люди вимерли, так все — і пóстіль, усе зал шилося, — каже. — Нас теж надурили. Це ж там нам, у Чернігові, розказували, що та на Сході люди ліниві, робить не хочуть, а земля родюча, і хліб білий. У нас же, — каже, — там хліб житний, а тут білий. І ото привезли нам хліб (показали, який з нашої пшениці можна випекти), і ми, — каже, — приїхали. І коли ми вже приїхали до станції Чорткóво, тут нам уже люди розказали: “Куди вас чорти несуть? Та тут, — кажуть, — люди як мухи мруть!”.
Це мені жіночка розказувала із Зеликівки — Наталя Храпата, вона зараз дуже-дуже хвора.
... Зараз ми знаходимося біля могили, в якій захоронено, по перéказах очевидців, близько 350 чоловік. Сплять у цій могилі. Цю могилу було вирито... Кожен колхоз (а їх у Бараниківці було декілька, колгоспів)… так от кожен колгосп виривав свою яму. Ось оце була яма для захоронення колгоспників із “Чкалова” — це центр села Бараниківка. Так от
у цій ямі в ряд лежали люди по 50-60 чоловік. Смерть не відбирала ні старих, ні малих, мерли всі — і старі, й малі, і здорові люди, і так їх в 32 ряд, ряд за рядом укладали. Тоді поклали шар, а поряд ще залишилося півметра...
А от у сусідньому селі Зéликівка, там майже весь люд вимер, і вже не було навіть людей, які б змогли вирити яму, і тому людей к дали у криниці і колодязі, і всі криниці і колодязí були закидані трупами. Так декілька гарб привезли із Зеликівки сюди і вклали. Загорнули, кажуть, отак землею, аж дóверху (а це було взимку), а нáвесну земля сіла, і там
нога, там рука... І, як мені розповідала Задорожня Ганна Іванівна, каже: “Я ж тоді ще дивчат шкою була, 15 років міні всьогó, і нас з колгоспу прислали сюди, і ми відрами ходили і засипáли”.
Раніше людям не дозволяли навіть оправляти цю могилку. А у цієї Ганни Іванівни... У неї тут захоронені родичі — сестра двоюрідна, захоронені два братики. І от вона тут і квіти посадила. І зараз її вже у живих немає, а вона мене просила: “Нехай вони тут, квітки! І не дай, Боже, шоб отут якийсь залізний обеліск ставили (може ж, таки прийде
до тóго) — хай буде хрест і хай будуть квіти (“петушки” у нас їх називають)”.
А я просто зі своїми дітками, з класом, цю могилку доглядала. У нас іще тут могилка є, ми навіть камінь отам відрили, і тут із хрестом камінь. І от ми доглядали, а тоді я переговорила зі священиком у Зеликівці. Спершу я звернулася до районної і сільської ради, попросила: “Допоможіть мені поставить отут гарний хрест!”. Мені сказали: “От якщо ви знайдете тих очевидців, які дійсно хоронили тих людей, то ми,
може, вам і поможемо”. Но, на жаль, зараз у нас саме старші — це ті діти, які засипáли ці трупи, їм тоді було по 15. І от я змогла в них зібрати ці спогади.
Раніше я розмовляла, у мене є спогади тих, аж старших людей, які звозили людей, розвозили обіди. А вже зараз ці люди давно відмéрли. І тóму ні районна, ні сільська рада менí ніч м не допомогли. А священик сказав, що душі треба відспівати. І ми в минулому році в кінці травня... Я звернулася до людей, які все це пережили страхіття, які залишились у живих; вони дітьми були тоді, але добре пам’ятають. Це, мабуть, не
можна забути. І тому нас зійшося сюди чоловік 30-50, не більше. Приїхав священик, ми відспівали, все зробили, як-то кажуть, по-Божому. Хай тепер вони сплять!
— А як ставиться до всього цього молодь?
— Молодь — це молодь. Як налаштують молодь. Це залежить від того, як ми, педагоги, налаштуємо їх. Мені навіть двічі директор школи догану писав за те, шо я доглядаю цю могилу. Це було не так давно, це було років п’ять тому: “От Віра Андріївна на класній годині повела дітей на кладовище, і якусь там могилу, якийсь там голодомор... І кому це потрібно?”. І якщо в нас будуть такі керівники, такі педагоги, то звичайно...
Хоча діти, діти... Я не стала в цьому році їхнім класним керівником, і вони не прийшли. А вони мене запитують: “А хто ж могилку поправив?”. А я кажу: “Я сама”. “Ну шо, Ви не могли нас гукнуть, шо б ми, не зробили?”. Тому, знаєте, діти є діти; діти — вони весь час однакові, вони були такими і сто років тому, і будуть через сто років. Це діти, це просто тісто, з яких можна щось зліпити. Усе залежить від нашої мудрості, від вихователів. А робота вихователів залежить від керманичів.
Я скажу від усих учителів. От нам працювати з дітьми не важко — якби нам не заважали. Не навреди!
... От повернуся до цих сиріт, яких я і досі не можу влаштувати. Я бросила все, приїхала в адміністрацію: “Давайте щось робити! Треба дітей влаштовувати в дитбудинок!”. А вони кажуть: “А у нас вибори, нам треба бути і там, і там, і там — голосувати ж за Януковича”. І ніяк я їх не могла відірвать: вибори в них на першому місці. А голодні діти для них — нічóго. Можливо, і в ті роки були ще байдýжіші керівники, чи Бог його знає. Не нам судити, історія все поставить на свої місця.
А ця могилка тут завжди стоятиме на вході. Цей хрест був пофарбований у чорний колір. І я приходжу в цьому році, а оці люди (отут їхні родичі захоронені) фарбують у голубий. А я приходжу чорним пофарбувати. Ну, я й не стала перефарбовувати, хай у цьому році побуде він голубим, чи синім.
У нас у тому кінці кладовища ще одна могила — то колгоспу Савченка. Там менше захоронено. І теж мені передала ту могилку жіночка і просила, шоб її захоронили поряд. І от коли я обробляю ту могилку, я обробляю і її могилку.
Записала І. Магрицька 2004 р.
(статья была впервые опубликована 03.06.2011)
Немає коментарів:
Дописати коментар