22
декабря 1942 года - вот на днях будет 70 лет с того времени. Наше
село(как и ряд близлижйших сел, в том числе Бараниковку) освободили от
немецкой оккупации. В это же время были сформированы так называемые
Бараниковский и Нижнебараниковский партизанские отряды или отряды
сопротивления(знаю что из нижнян там был Дреев Николай Семенович).
Нижнебараниковский был сформирован под руководством Василия Жаринова.
Большая часть людей которая вошла в отряд была призвана в ряды
действующей армии, а часть оставалась тут же до освобождения Беловодска
(январь 43го), потом остатки отряда влились в Волошинскую партизанскую
группу. Одним из участников этих партзан был житель села Бараниковка -
Стариков Михаил Свельевич. Он нарисовал от руки план походов отряда
сопротивления в 12.42-01.43гг. и предоставил его Аннусовой Вере
Андреевне, на тот момент(25.12.1984) и еще много лет спустя она была
учителем Бараниковской СШ. Она же предоставила его мне.
Долгие годы, она формировала группы из школьников и они вместе проходили тропами этого отряда. Излюбленным маршрутом был поход из Бараниковки в сторону Городища, Даниловки, Новодеркула. Бывали и на Ростовщине и в Стрельцовке. Думаю, кто ходил в те походы, вспоминает их с теплотой и с чувством теплой ностальгии.
В продолжение темы размещаю отрывки из книги бараниковского краеведа Ф.А.Горбанева "Юність опалена війною".
Бараниківка (Нижньобараниківка теж само – прим.ред.) в роки великої вітчизняної війни.
В липні 1942 року німецько-фашистські загарбники вдерлися в нашу область. 13 липня вони захопили Біловодськ, 14 – вступили в Бараниківку(думаю в Нижньобараниківку цього дня ж, тільки раніше – прим.ред.), 17 липня – захопили Ворошиловград.
За шість місяців окупації фашисти розстріляли в Біловодськом районі 63 мирних жителя. На каторжні роботи до Німеччини було відправлено 1508 наших співвітчизників, в тому числі і з Нижньої. В районі були утворені табори для військовополонених в Біловодську, Лимарівці, Зелеківці.
Жителі, звичайно, не мирилися з цим. Вони утворили групу опору на чолі з Олександром Шаміним. Одинадцять її членів зібрали чимало зброї і передали партизанам, що на той час уже діяли. Бараниківським партизанським загоном командував Г.А. Шамін, комісаром був О.П. Гашенко.
Визволення нашого району тісно пов’язане з блискуче розробленою і успішно здійсненою Кантемирівською операцією, проведеною з 16 по 30 грудня 1942 року. Важливу роль в ній відіграв 17-й танковий корпус під командуванням генерал-майора, а надалі маршала бронетанкових військ П.П. Полубоярова.
Основні артерії постачання гітлерівської армії, головні сили якої восени 1942 року були зосереджені під Сталінградом, пролягли через Донбас.
Командуючий Південно-Західним Фронтом генерал-лейтенант М.Ф.Ватутін наказав бійцям танкового корпусу здійснити рейд по тилах ворога на Нікольскоє-Морозівку-Стрільцівку-Бараниківку-Волошино.
Важкий шлях довелося подолати нашим танкістам. Здіймаючи високі кучугури снігу, мчали вони по безмежним полях Донбасу(!?!? - викликає тільки запитання це, невже ми Донбас? Я завжди чомусь думав що ми Слобожанщина - прим.ред.). Пронизливий зимовий вітер гнав заметіль, степ коливався білим маревом, сніг проникав у машини, заважаючи дивитись вперед.
Руки водіїв-танкістів сильно мерзли, мороз обпікав їх. Але нестримні і грізні наші танки рухалися вперед, долаючи перешкоди, знищуючи фашистську нечисть.
22 грудня 1942 року о четвертій годині ранку в Бараниківку вступили танкісти 67-ої танкової бригади під командуванням М.І.Голяса. До них приєдналися бійці Біловодської партизанської групи на чолі з Жариновим.
Разом з воїнами партизани за середньою школою вели бій з італійськими вояками. Було знищено 52 солдати, підбито чотири вантажні автомобілі, захоплено радіостанцію, взято в полон кілька десятків ворогів.
Цього ж дня народні месники захопили машину з продовольством, а також карту оборони Сіверського Дінця, яку потім передали начальнику політвідділу 66-ї танкової бригади Щербаку.
В грудні-січні партизани знищили понад 70 фашистських солдатів і офіцерів, захопили сім автомашин, три мотоцикли, 80 гвинтівок, тисячу гранат. На початку січня 1943 року відбили у ворога 1300 овець, 100 голів великої рогатої худоби.
Майже місяць, разом з танкістами і бійцями 67-ої танкової бригади вони утримували оборону аж до повного визволення району.
Цікаво знати, що ці бойові дії частково описані письменником Олександром Фадєєвим у 52-54 главах його відомого роману «Молода гвардія».
Серед воїнів-кантемирівців були і наші земляки, яким випала доля звільняти від фашистів своє рідне село. Це Іван Данилович Липовий, Василь Максимович Вергун, Микита Романович Шаповалов, Євмен Аврамович Гончаров, Петро Логвинович Бичок, Іван Максимович Верескун.
Із розповідей очевидця тих далеких подій Серафими Андріївни Бичкової я дізнався ось про що. Ще 20 грудня 1942 року село облетіла звістка про те, що в Бараниківці побувала розвідка танкової частини, яка вела бої в районі Кантемирівки і Мілового. У той же самий час село жило тривогою: комендант наказав спорудити шибениці. Планувалося стратити сімї комуністів і комсомольців та активістів населеного пункту. Це мало відбутися 22 грудня. Але перед цим днем комендант утік із села, оскільки наближався фронт.
Жителі вулиці, яка вела до Зелеківки, не спали. Тривали жваві розмови про те, що ось-ось прийдуть визволителі. Був морозець, снігом присипало дорогу, хати дрімали під солом’яними покрівлями.
Поступово жінки розійшлись по домівках, бо в кожної були діти, домашнє господарство. А всюдисущі підлітки не поспішали додому. Вони залишилися на вулиці і жадібно вслухалися в гуркіт канонади, який доносився з півночі, та вдивлялися в спалахи зірниць далеких боїв.
І ось перед світанком все гучнішим і гучнішим ставало ревіння двигунів танків. Нарешті, показалися перші бойові машини. Жінки, діти, люди похилого віку, всі зі сльозами на очах висипали на вулиці зустрічати своїх визволителів.
Життя в ті грудневі дні в Бараниківці вирувало. Хто з чоловіків міг тримати зброю, ті організовано вступили до групи опору, яка допомагала в обороні села. Ще місяць Бараниківка знаходилася в оточенні загарбників, адже і в Ростовській області і в Біловодську ще були гітлерівці.
Багато бійців загинуло при визволенні сіл по річці Камишній. Один з них – командир танкової роти старший лейтенант Єлсєєв. Очолюючи розвідку, на своєму танку першим вийшов на передовий край бою під Міловим, знищив дві ворожі гармати, близько 200 солдат. За цю операцію нагороджений орденом Леніна.
Третього січня 1943 року Єлисєєв смертю хоробрих пав під Новоспасівкою. Його поховано в центрі Зеликівки.
25 грудня 1942 року 350 чоловік військовозобов’язаних, які перебували в партизанському загоні, за наказом командира 67-ої танкової бригади були відправлені в Кантемирівку для поповнення військових частин наступаючої армії, а 80 народних месників у цей час влилися в партизанський загін у Волошині.
У ніч на 19 січня 1943 року група партизанів на чолі з Островським на двох танках розвідала наявність вогневих засобів противника у селі Новодеркулі. Було виявлено, що кулеметні точки ворога розташовані на східній околиці населеного пункту.
Тому командування 67-ої танкової бригади прийняло рішення захопити село Новодеркул ударом з півдня. Вранці 19 січня наші війська вступили в села Данилівку та Новодеркул.
Багато наших земляків за ратні подвиги нагороджені орденами і медалями…
Далі приводжу уривки спогадів бараниківців про часи окупації села.
Із розповіді Івана Даниловича Липового. (стаття Бойові дороги ветерана. Горбаньов Ф. Записано в 1987 році.)
… Дванадцята(12) армія, в якій воював Іван, з боями відступала від Києва. У задонських степах формувався танковий корпус, який згодом став 12 танковою армією. Цей корпус проривав ворожу оборону. Воїн обслуговував танки на бензовозі. В лютих боях від танків не можна було відставати. І часто доводилося тримати замість керма автомат або в’язку гранат.
Фашист дійшов до Сталінграду. Перед радянськими воїнами командування поставило завдання: відрізати армію Паулюса, перекрити шляхи, по яких надходила жива сила і техніка.
Жорстоким був бій танкового корпусу пізньою осінню за визволення селища Кантемирівка, за що й був він перейменований в Кантемирівську танкову дивізію. З боями дійшла вона до Праги. Від Кантемирівки по річці Камишній дивізія рухалась на південь, визволяючи одне за одним села, назустріч Північнокавказьскому корпусу.
В Біловодську і Чорткові в цей час ще лютували фашисти. В Бараниківку (в Нижньобараниківку теж – примітка редактора) танкісти вступили 22 грудня 1942 року. Прорвалися до Станично-Луганського, потім пішли на Барвінкове, Лозову Харківської області і переформувалися в Воронезських лісах. І зразу – марш-кидок на 700 км на захід, на Курсько-Орловську дугу.
Жорстокий бій зав’язався під містом Обоянь, а під Курськом дивізія прийняла бій з німецькими «тиграми». Прорвалися під містом Ахтирка Сумської області. А потім звільняли Полтаву. Ще жорстокішим був бій під Києвом, куди наші танки переправили залізницею. Німці раптовим нападом планували знищити ешелон з радянськими танками. Але танкісти, розвернувшись на платформах, йшли звідти прямо в бій.
Житомир, Шепетівка, Львів, Катовице – такий шлях гвардії рядового І.Д. Липового у складі Кантемирівської дивізії.
Під Берліном одержали наказ допомогти польським танкістам, які вели важкий бій в районі Праги. Тут і зустріли Перемогу…
Тиша здобута в боях.
Із розповіді Зайцева Петра Петровича.
…Почалася війна. Петра Петровича залишають для організації партизанського загону. Після тимчасової окупації села фашистськими загарбниками він був сформований. Очолив досвідчений більшовик Григорій Андріанович Шамін. Громили фашистів, розповсюджували листівки. Разом з загоном Жаринова допомагали визволяти військовополонених у Біловодську.
В грудні 1942 року танкісти П.П. Полубоярова визволяють село від фашистів.
Петра Петровича призивають в діючу армію…
Шляхи незвичайні. Із розповіді Симеренько Миколи Григоровича.
… Раптом прийшла війна. Мобілізації підлягали колгоспники 1922 і 1923 років. Микола був 1924 року народження. Але рвався юнак боронити свій край від лютого ворога. У цих селах діяв партизанський загін Олександра Гашенка. В Бараниківці громила фашистів група Митрофана Шаміна, де політруком був Кирило Лукянцев. Вороги возили боєприпаси, продукти з Біловодська на Міллерове. Ця група влаштовувала засідки і відбивала цінні вантажі, а також знищувала живу силу.
Одного разу вісім гітлерівців зайняли будинок на східній околиці села (зараз це вулиця Степова). Господарці з допомогою сусідів вдалося попередити партизанську групу про те, що в її хаті знаходяться фашисти. Загін оточив будинок. Це був перший великий бій Миколи.
Вороги були добре озброєні, мали кулемет, гранати. Але нашим воїнам вдалося закидати їх гранатами. Один здався в полон, решту знищили. Дорогою ціною заплатили за цей бій. Пять товаришів загинуло, шестеро поранено.
В грудні 1942 року загін Шаміна допомагав Кантемирівській танковій дивізії звільняти село. Коли вступили червоноармійці, Микола став провідником у розвідників. На початку 1943 року його призвали до діючої Армії.
В Біловодську формувалася маршова рота, до якої і попав він. Вирушили на Старобільск, Сватове. Фронт був на Сіверському Дінці. Її бійцями поповнювали інші роти. Миколу Симеренька направили в 525-й мінометний полк, який був резервом Армії. Він пройшов аж до Берліна, звільняючи наші і братні міста і села…
Життя прожити. Із розповіді Юрченко Івана Гнатьовича.
… йому було 16 років. Разом із своїми односельцями рив противно танкові окопи за Сватовим і Старобільском.
Настала страшна ніч фашистської окупації. Як і чим жити? Треба було вибирати: або вмирати з голоду, або йти до старости і просити роботу. По бездоріжжю та глибокому снігу возив на волах з степу за шість км солому. Чимало довелося зазнати принижень та кривд, спогади про які і через багато років стискають серце, ятрять душу.
Особливо запам’яталися дні, коли фашисти зганяли людей для вивезення на роботу до Німеччини. Гірка доля чекала на Івана та його земляків. І мати зважилася на відчайдушний крок: натерла часником з сіллю синове тіло.
Після звільнення в грудні в 1942 році юнака призвали до діючої Армії. Полк, в якому мав служити Іван, формувався на Волзі, брав участь у жорстких боях за Кавказ…
Долгие годы, она формировала группы из школьников и они вместе проходили тропами этого отряда. Излюбленным маршрутом был поход из Бараниковки в сторону Городища, Даниловки, Новодеркула. Бывали и на Ростовщине и в Стрельцовке. Думаю, кто ходил в те походы, вспоминает их с теплотой и с чувством теплой ностальгии.
В продолжение темы размещаю отрывки из книги бараниковского краеведа Ф.А.Горбанева "Юність опалена війною".
Бараниківка (Нижньобараниківка теж само – прим.ред.) в роки великої вітчизняної війни.
В липні 1942 року німецько-фашистські загарбники вдерлися в нашу область. 13 липня вони захопили Біловодськ, 14 – вступили в Бараниківку(думаю в Нижньобараниківку цього дня ж, тільки раніше – прим.ред.), 17 липня – захопили Ворошиловград.
За шість місяців окупації фашисти розстріляли в Біловодськом районі 63 мирних жителя. На каторжні роботи до Німеччини було відправлено 1508 наших співвітчизників, в тому числі і з Нижньої. В районі були утворені табори для військовополонених в Біловодську, Лимарівці, Зелеківці.
Жителі, звичайно, не мирилися з цим. Вони утворили групу опору на чолі з Олександром Шаміним. Одинадцять її членів зібрали чимало зброї і передали партизанам, що на той час уже діяли. Бараниківським партизанським загоном командував Г.А. Шамін, комісаром був О.П. Гашенко.
Визволення нашого району тісно пов’язане з блискуче розробленою і успішно здійсненою Кантемирівською операцією, проведеною з 16 по 30 грудня 1942 року. Важливу роль в ній відіграв 17-й танковий корпус під командуванням генерал-майора, а надалі маршала бронетанкових військ П.П. Полубоярова.
Основні артерії постачання гітлерівської армії, головні сили якої восени 1942 року були зосереджені під Сталінградом, пролягли через Донбас.
Командуючий Південно-Західним Фронтом генерал-лейтенант М.Ф.Ватутін наказав бійцям танкового корпусу здійснити рейд по тилах ворога на Нікольскоє-Морозівку-Стрільцівку-Бараниківку-Волошино.
Важкий шлях довелося подолати нашим танкістам. Здіймаючи високі кучугури снігу, мчали вони по безмежним полях Донбасу(!?!? - викликає тільки запитання це, невже ми Донбас? Я завжди чомусь думав що ми Слобожанщина - прим.ред.). Пронизливий зимовий вітер гнав заметіль, степ коливався білим маревом, сніг проникав у машини, заважаючи дивитись вперед.
Руки водіїв-танкістів сильно мерзли, мороз обпікав їх. Але нестримні і грізні наші танки рухалися вперед, долаючи перешкоди, знищуючи фашистську нечисть.
22 грудня 1942 року о четвертій годині ранку в Бараниківку вступили танкісти 67-ої танкової бригади під командуванням М.І.Голяса. До них приєдналися бійці Біловодської партизанської групи на чолі з Жариновим.
Разом з воїнами партизани за середньою школою вели бій з італійськими вояками. Було знищено 52 солдати, підбито чотири вантажні автомобілі, захоплено радіостанцію, взято в полон кілька десятків ворогів.
Цього ж дня народні месники захопили машину з продовольством, а також карту оборони Сіверського Дінця, яку потім передали начальнику політвідділу 66-ї танкової бригади Щербаку.
В грудні-січні партизани знищили понад 70 фашистських солдатів і офіцерів, захопили сім автомашин, три мотоцикли, 80 гвинтівок, тисячу гранат. На початку січня 1943 року відбили у ворога 1300 овець, 100 голів великої рогатої худоби.
Майже місяць, разом з танкістами і бійцями 67-ої танкової бригади вони утримували оборону аж до повного визволення району.
Цікаво знати, що ці бойові дії частково описані письменником Олександром Фадєєвим у 52-54 главах його відомого роману «Молода гвардія».
Серед воїнів-кантемирівців були і наші земляки, яким випала доля звільняти від фашистів своє рідне село. Це Іван Данилович Липовий, Василь Максимович Вергун, Микита Романович Шаповалов, Євмен Аврамович Гончаров, Петро Логвинович Бичок, Іван Максимович Верескун.
Із розповідей очевидця тих далеких подій Серафими Андріївни Бичкової я дізнався ось про що. Ще 20 грудня 1942 року село облетіла звістка про те, що в Бараниківці побувала розвідка танкової частини, яка вела бої в районі Кантемирівки і Мілового. У той же самий час село жило тривогою: комендант наказав спорудити шибениці. Планувалося стратити сімї комуністів і комсомольців та активістів населеного пункту. Це мало відбутися 22 грудня. Але перед цим днем комендант утік із села, оскільки наближався фронт.
Жителі вулиці, яка вела до Зелеківки, не спали. Тривали жваві розмови про те, що ось-ось прийдуть визволителі. Був морозець, снігом присипало дорогу, хати дрімали під солом’яними покрівлями.
Поступово жінки розійшлись по домівках, бо в кожної були діти, домашнє господарство. А всюдисущі підлітки не поспішали додому. Вони залишилися на вулиці і жадібно вслухалися в гуркіт канонади, який доносився з півночі, та вдивлялися в спалахи зірниць далеких боїв.
І ось перед світанком все гучнішим і гучнішим ставало ревіння двигунів танків. Нарешті, показалися перші бойові машини. Жінки, діти, люди похилого віку, всі зі сльозами на очах висипали на вулиці зустрічати своїх визволителів.
Життя в ті грудневі дні в Бараниківці вирувало. Хто з чоловіків міг тримати зброю, ті організовано вступили до групи опору, яка допомагала в обороні села. Ще місяць Бараниківка знаходилася в оточенні загарбників, адже і в Ростовській області і в Біловодську ще були гітлерівці.
Багато бійців загинуло при визволенні сіл по річці Камишній. Один з них – командир танкової роти старший лейтенант Єлсєєв. Очолюючи розвідку, на своєму танку першим вийшов на передовий край бою під Міловим, знищив дві ворожі гармати, близько 200 солдат. За цю операцію нагороджений орденом Леніна.
Третього січня 1943 року Єлисєєв смертю хоробрих пав під Новоспасівкою. Його поховано в центрі Зеликівки.
25 грудня 1942 року 350 чоловік військовозобов’язаних, які перебували в партизанському загоні, за наказом командира 67-ої танкової бригади були відправлені в Кантемирівку для поповнення військових частин наступаючої армії, а 80 народних месників у цей час влилися в партизанський загін у Волошині.
У ніч на 19 січня 1943 року група партизанів на чолі з Островським на двох танках розвідала наявність вогневих засобів противника у селі Новодеркулі. Було виявлено, що кулеметні точки ворога розташовані на східній околиці населеного пункту.
Тому командування 67-ої танкової бригади прийняло рішення захопити село Новодеркул ударом з півдня. Вранці 19 січня наші війська вступили в села Данилівку та Новодеркул.
Багато наших земляків за ратні подвиги нагороджені орденами і медалями…
Далі приводжу уривки спогадів бараниківців про часи окупації села.
Із розповіді Івана Даниловича Липового. (стаття Бойові дороги ветерана. Горбаньов Ф. Записано в 1987 році.)
… Дванадцята(12) армія, в якій воював Іван, з боями відступала від Києва. У задонських степах формувався танковий корпус, який згодом став 12 танковою армією. Цей корпус проривав ворожу оборону. Воїн обслуговував танки на бензовозі. В лютих боях від танків не можна було відставати. І часто доводилося тримати замість керма автомат або в’язку гранат.
Фашист дійшов до Сталінграду. Перед радянськими воїнами командування поставило завдання: відрізати армію Паулюса, перекрити шляхи, по яких надходила жива сила і техніка.
Жорстоким був бій танкового корпусу пізньою осінню за визволення селища Кантемирівка, за що й був він перейменований в Кантемирівську танкову дивізію. З боями дійшла вона до Праги. Від Кантемирівки по річці Камишній дивізія рухалась на південь, визволяючи одне за одним села, назустріч Північнокавказьскому корпусу.
В Біловодську і Чорткові в цей час ще лютували фашисти. В Бараниківку (в Нижньобараниківку теж – примітка редактора) танкісти вступили 22 грудня 1942 року. Прорвалися до Станично-Луганського, потім пішли на Барвінкове, Лозову Харківської області і переформувалися в Воронезських лісах. І зразу – марш-кидок на 700 км на захід, на Курсько-Орловську дугу.
Жорстокий бій зав’язався під містом Обоянь, а під Курськом дивізія прийняла бій з німецькими «тиграми». Прорвалися під містом Ахтирка Сумської області. А потім звільняли Полтаву. Ще жорстокішим був бій під Києвом, куди наші танки переправили залізницею. Німці раптовим нападом планували знищити ешелон з радянськими танками. Але танкісти, розвернувшись на платформах, йшли звідти прямо в бій.
Житомир, Шепетівка, Львів, Катовице – такий шлях гвардії рядового І.Д. Липового у складі Кантемирівської дивізії.
Під Берліном одержали наказ допомогти польським танкістам, які вели важкий бій в районі Праги. Тут і зустріли Перемогу…
Тиша здобута в боях.
Із розповіді Зайцева Петра Петровича.
…Почалася війна. Петра Петровича залишають для організації партизанського загону. Після тимчасової окупації села фашистськими загарбниками він був сформований. Очолив досвідчений більшовик Григорій Андріанович Шамін. Громили фашистів, розповсюджували листівки. Разом з загоном Жаринова допомагали визволяти військовополонених у Біловодську.
В грудні 1942 року танкісти П.П. Полубоярова визволяють село від фашистів.
Петра Петровича призивають в діючу армію…
Шляхи незвичайні. Із розповіді Симеренько Миколи Григоровича.
… Раптом прийшла війна. Мобілізації підлягали колгоспники 1922 і 1923 років. Микола був 1924 року народження. Але рвався юнак боронити свій край від лютого ворога. У цих селах діяв партизанський загін Олександра Гашенка. В Бараниківці громила фашистів група Митрофана Шаміна, де політруком був Кирило Лукянцев. Вороги возили боєприпаси, продукти з Біловодська на Міллерове. Ця група влаштовувала засідки і відбивала цінні вантажі, а також знищувала живу силу.
Одного разу вісім гітлерівців зайняли будинок на східній околиці села (зараз це вулиця Степова). Господарці з допомогою сусідів вдалося попередити партизанську групу про те, що в її хаті знаходяться фашисти. Загін оточив будинок. Це був перший великий бій Миколи.
Вороги були добре озброєні, мали кулемет, гранати. Але нашим воїнам вдалося закидати їх гранатами. Один здався в полон, решту знищили. Дорогою ціною заплатили за цей бій. Пять товаришів загинуло, шестеро поранено.
В грудні 1942 року загін Шаміна допомагав Кантемирівській танковій дивізії звільняти село. Коли вступили червоноармійці, Микола став провідником у розвідників. На початку 1943 року його призвали до діючої Армії.
В Біловодську формувалася маршова рота, до якої і попав він. Вирушили на Старобільск, Сватове. Фронт був на Сіверському Дінці. Її бійцями поповнювали інші роти. Миколу Симеренька направили в 525-й мінометний полк, який був резервом Армії. Він пройшов аж до Берліна, звільняючи наші і братні міста і села…
Життя прожити. Із розповіді Юрченко Івана Гнатьовича.
… йому було 16 років. Разом із своїми односельцями рив противно танкові окопи за Сватовим і Старобільском.
Настала страшна ніч фашистської окупації. Як і чим жити? Треба було вибирати: або вмирати з голоду, або йти до старости і просити роботу. По бездоріжжю та глибокому снігу возив на волах з степу за шість км солому. Чимало довелося зазнати принижень та кривд, спогади про які і через багато років стискають серце, ятрять душу.
Особливо запам’яталися дні, коли фашисти зганяли людей для вивезення на роботу до Німеччини. Гірка доля чекала на Івана та його земляків. І мати зважилася на відчайдушний крок: натерла часником з сіллю синове тіло.
Після звільнення в грудні в 1942 році юнака призвали до діючої Армії. Полк, в якому мав служити Іван, формувався на Волзі, брав участь у жорстких боях за Кавказ…
(статья была впервые опубликована 12.12.2012)
Немає коментарів:
Дописати коментар