Не
так давно потрапила мені в руки стаття з нашої "районки". Не дивлячись
на численні недоліки (мені просто здається, що це стиль цього видання) в
цій статті я не можу не приветси її на своєму блозі, так як, ця газета є
майже єдиним джерелом інформації про наше село в засобах масмедії (або
інформції, де хоть якось згадують про нас). Та все одно, щоб я тут не
казав "негарного" (чи "гарного") про цю газету - це є лише моя думка,
взагалі ж спасибі їм хоч за ці крихти данних за нашу Нижньобараниківку.
За наданий матеріал щиро вдячний Літовкі Т.І.
Стаття із районної газети «Вісті Біловодщини» за 22.10.2008 – присвячена 22 листопада – дню пам’яті жертв голодів, політичних репресій та ОУН-УПА – «Важкими були ті роки». Підготував Ф.Горбаньов зі спогадів І.А.Дреєва.
Голод 1932-33 років пам’ятаю дуже добре. Я працював тоді рахівником в конторі, одержував свою пайку, і тим годувалися. Але людей у моєму селі Нижньобараниківці померло багато.
Снігова, голодна зима, нестача одягу, взуття, а головне – їжі призвели до того, що люди пухли і вмирали.
Звичайно, держава допомагала голодуючим, але лише тим, які працювали: колгоспи потроху давали людям відходи, макуху. Але згодом закінчилися і ці продукти.
Спочатку село охопила паніка. Всі, в кого була можливість де-небудь влаштуватися, втікали на заводи, шахти, залишаючи свої домівки, городи.
Люди билися за шматок дохлих корови чи коня.
Ми жили на краю села, майже біля кордону з Росією. Напроти нас мешкала сім’я – мати, син та дочка. Син був глухонімий, великий, дужий. Його звали Стефаньок. Їх батька засудили, а сім’я залишилася напризволяще. У колгосп їх не приймали. В сильний мороз та завірюху цей хлопець помер. Мати ледве прийшла до нас і попросила мене сказати в конторі, щоб приїхали за покійником. Вона грілася біля вогню і говорила, що, напевне, і їм скоро кінець. Ми слухали її і не могли нічим допомогти.
У нас було в сім’ї шість чоловік, і ми самі голодали і жили тільки тими пайками, що давали мені та матері.
Вранці я сказав в конторі, що в сусідів помер син і що його нікому поховати. Повідомили в сільську раду. Там пообіцяли прислати підводу, коли будуть збирати трупи на нашому крайку. Але наша вуличка так була занесена снігом, що завантажені трупами сани не могли достатися до двору сусідів. Минув тиждень, а може й більше, поки нарешті, змогли до них дістатися. Коли ввійшли в хату, щоб забрати покійника, господарка сказала: «Стефанька вже немає, ми його з’їли». В сінях валялися людські кістки.
Через деякий час цих людей звезли в одну хату на краю села, туди поселили ще кілька таких сімей. Їх остерігалися як прокажених. Привезли їм гарбу соломи, щоб вони могли зігріватися. Але й це не допомогло. Незабаром вони всі померли. Їх кинули в погріб і засипали землею. На кладовище їх нікому було везти.
В селі були сім’ї, які їли мертвих людей, завдяки чому й вижили.
В другій половині зими 1933 року почалося масове вимирання. Щодня сани, запряжені волами, їздили по селу, збирали трупи. Чоловіків колгосп направляв копати ями на кладовище. Морози і хуртовини були сильні, а люди слабкі, так що рити глибокі ями не міг ніхто. Копали лише на півметра і загортали трупи землею та снігом. Ближче до весни їх просто прикидали снігом в надії весною поховати.
Вцілілі собаки та вовки обгризали трупи. Весною, коли почали ховати мертвих, виявилося, що багато трупів було розчленовано сокирами.
Багато років після люди з жахом згадували події, ту жахливу зиму 32-33 року.
Моя мати лежала з опухлими ногами і обличчям. Батько теж заслаб. Але одного разу він достав із скрині відріз червоної тканини, ще деякі речі і, накульгуючи на дерев’яну ногу (своєї не було ще з війни), пошкандибав у Ростовську область. Повернувся пізно. Приніс два кілограми пшона та з десяток буряків, а мені сказав, щоб я завтра пішов у Цебрикове і приніс ще десяток буряків. Виявилось, що він виміняв мішок буряків, але принести не зміг. Поступово я переносив буряки, і цим ми годувалися, заощаджуючи їх.
Настала весна. Скрізь багно, в яке ноги грузли до колін. Стало неможливо збирати померлих, а їх було дуже багато. Тому багатьох ховали в садках, на городах.
Посівну проводили дуже важко. Людей не вистачало, а ті, які залишилися, були слабкі та пухлі від голоду.
Важкі були роки.
За наданий матеріал щиро вдячний Літовкі Т.І.
Стаття із районної газети «Вісті Біловодщини» за 22.10.2008 – присвячена 22 листопада – дню пам’яті жертв голодів, політичних репресій та ОУН-УПА – «Важкими були ті роки». Підготував Ф.Горбаньов зі спогадів І.А.Дреєва.
Голод 1932-33 років пам’ятаю дуже добре. Я працював тоді рахівником в конторі, одержував свою пайку, і тим годувалися. Але людей у моєму селі Нижньобараниківці померло багато.
Снігова, голодна зима, нестача одягу, взуття, а головне – їжі призвели до того, що люди пухли і вмирали.
Звичайно, держава допомагала голодуючим, але лише тим, які працювали: колгоспи потроху давали людям відходи, макуху. Але згодом закінчилися і ці продукти.
Спочатку село охопила паніка. Всі, в кого була можливість де-небудь влаштуватися, втікали на заводи, шахти, залишаючи свої домівки, городи.
Люди билися за шматок дохлих корови чи коня.
Ми жили на краю села, майже біля кордону з Росією. Напроти нас мешкала сім’я – мати, син та дочка. Син був глухонімий, великий, дужий. Його звали Стефаньок. Їх батька засудили, а сім’я залишилася напризволяще. У колгосп їх не приймали. В сильний мороз та завірюху цей хлопець помер. Мати ледве прийшла до нас і попросила мене сказати в конторі, щоб приїхали за покійником. Вона грілася біля вогню і говорила, що, напевне, і їм скоро кінець. Ми слухали її і не могли нічим допомогти.
У нас було в сім’ї шість чоловік, і ми самі голодали і жили тільки тими пайками, що давали мені та матері.
Вранці я сказав в конторі, що в сусідів помер син і що його нікому поховати. Повідомили в сільську раду. Там пообіцяли прислати підводу, коли будуть збирати трупи на нашому крайку. Але наша вуличка так була занесена снігом, що завантажені трупами сани не могли достатися до двору сусідів. Минув тиждень, а може й більше, поки нарешті, змогли до них дістатися. Коли ввійшли в хату, щоб забрати покійника, господарка сказала: «Стефанька вже немає, ми його з’їли». В сінях валялися людські кістки.
Через деякий час цих людей звезли в одну хату на краю села, туди поселили ще кілька таких сімей. Їх остерігалися як прокажених. Привезли їм гарбу соломи, щоб вони могли зігріватися. Але й це не допомогло. Незабаром вони всі померли. Їх кинули в погріб і засипали землею. На кладовище їх нікому було везти.
В селі були сім’ї, які їли мертвих людей, завдяки чому й вижили.
В другій половині зими 1933 року почалося масове вимирання. Щодня сани, запряжені волами, їздили по селу, збирали трупи. Чоловіків колгосп направляв копати ями на кладовище. Морози і хуртовини були сильні, а люди слабкі, так що рити глибокі ями не міг ніхто. Копали лише на півметра і загортали трупи землею та снігом. Ближче до весни їх просто прикидали снігом в надії весною поховати.
Вцілілі собаки та вовки обгризали трупи. Весною, коли почали ховати мертвих, виявилося, що багато трупів було розчленовано сокирами.
Багато років після люди з жахом згадували події, ту жахливу зиму 32-33 року.
Моя мати лежала з опухлими ногами і обличчям. Батько теж заслаб. Але одного разу він достав із скрині відріз червоної тканини, ще деякі речі і, накульгуючи на дерев’яну ногу (своєї не було ще з війни), пошкандибав у Ростовську область. Повернувся пізно. Приніс два кілограми пшона та з десяток буряків, а мені сказав, щоб я завтра пішов у Цебрикове і приніс ще десяток буряків. Виявилось, що він виміняв мішок буряків, але принести не зміг. Поступово я переносив буряки, і цим ми годувалися, заощаджуючи їх.
Настала весна. Скрізь багно, в яке ноги грузли до колін. Стало неможливо збирати померлих, а їх було дуже багато. Тому багатьох ховали в садках, на городах.
Посівну проводили дуже важко. Людей не вистачало, а ті, які залишилися, були слабкі та пухлі від голоду.
Важкі були роки.
(статья была впервые опубликована 20.03.2013)
Немає коментарів:
Дописати коментар