Как упоминал ранее (в статье http://zlodeevka.blogspot.com/2016/05/2.html
) привожу один из нескольких рассказов о людях села, участниках Второй
Мировой Войны. Сегодня приведу рассказ, записанный Ф.Горбаневым, о
Шаповалове Иване Моисеевиче. Бараниковцы его могут считать своим, а
нижняне своим. Никто за это не будет в обиде друг на друга. Итак,
привожу сам отрывок из книги Ф.Горбанева "ЮНІСТЬ ОПАЛЕНА ВІЙНОЮ 2010".
Тепла осінь Івана Мусійовича.
Осіння просинь срібно точиться і точиться між переливами золотавого листя. Вересневе сонце косим промінням заливає затишний, затінений деревами двір. Літня людина стрічає мене привітно. Серед двору – свіжо закладений фундамент.
-Це син Іван хоче будинок ставити, - говорить господар. Сивий чоловік стоїть на фоні свого будинку, спорудженого в козацькому стилі: з підвалом, з призьбою навколо хати.
-Він і цей будинок ще нічого, можна сказати новий, він лише на кілька років старший від мене.
А господарю пішов уже дев’яносто перший … Це Іван Мусійович Шаповалов. Народився він у Бараниківці. Ровесник нашого століття. Його батько Мусій Архипович, був хазяйновитою і багатодітною людиною. І з самого малечку привчав Івана до роботи. Працював з ним у полі, порався біля худоби…
Після революції в країні йшла громадянська війна. В 1921 році до діючої Червоної Армії призвали й Івана Мусійовича в Харківський військовий округ.
В складі своєї військової частини з боями пройшов Харків, Катеринослав. Визволяв Україну від усіляких банд, яких тоді аж кишіло.
Основні бої були з батьком Махно. Після повернення до свого села в 1923 році довелося і вдома братися за гвинтівку та боротися з бандою отамана Блохи. Потім знову працював у батьківському господарстві. Одружився.
В 1929 році в Бараниківці організувався колгосп – імені 1 Травня ( потім був перейменований в імені Куйбишева ). Іван – активний учасник його створення. Як письменного, а Іван закінчив три класи церковно-приходської школи (на ті часи це була велика освіта), його послали на курси рахівників у Біловодськ. Після закінчення працював у колгоспі.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Іван Мусійович разом з дружиною Улитою переїхав у Нижньобараниківку. Там працював рахівником у колгоспі «Комунар». А в 1941 році його призвали у діючу Червону Армію.
…Іван Мусійович замислився, зітхнув. Розмовляємо з ним у приміщенні літньої кухні. А поряд, за вікном, - золотаво – зелена кукурудза. Далі – левади, верби. Вони шумлять, переливаються під осіннім вітерцем і широко розпускають свої віти – коси аж туди, до голубої сині річки Комишної.
Війну пройшов з артилерійським полком. Спочатку був заряджаючим. Звільняв Миколаїв, Одесу. Брав участь у боях за визволення Молдавії. Після контузії не залишив свою частину: був їздовим, підвозив снаряди на передову. Не раз потрапляв під обстріл, під бомбардування.
-А коні в мене були вчені, згадує ветеран, - як зачують виття літаків, зразу звертають в кущі і лягають. Шкода, вбило їх.
Якою ж повинна бути душевною ця людина, що і зараз, через майже п’ятдесят років, жалкувати за кіньми!
Потім були бої за Румунію, Угорщину, Болгарію, Югославію. Особливо жорстокою запам’яталася битва за столицю Угорщини – Будапешт. 180 тисяч німецько-фашистських загарбників взяли тоді в кільце і полонили.
Закінчив війну у Австрії. Його груди прикрашають медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта» та багато інших.
Після повернення до Нижньобараниківки працював рахівником, потім – бухгалтером. Навіть після виходу на пенсію продовжував трудитися в колгоспі на різних роботах.
В Івана Мусійовича чотири сина. Старший Василь Іванович, перед війною закінчив Міллеровську школу штурманів. Був льотчиком-випробувачем. Пройшов усю війну і закінчив її у чині майора.
Другий син Іван Іванович викладав у місцевій школі музику. Зараз він на пенсії.
Володимир і Михайло Івановичі живуть у Луганську. Перший майстер на заводі, другий – конструктор.
Є в Івана Мусійовича шість онуків і сім правнуків. Часто з’їжджаються вони до дідуся, гасають по заспоришеному двору. І в нього тоді зволожуються очі і стають теплими – теплими.
…Господар провів мене аж до воріт. Поряд, по дорозі, раз у раз пробігали автомашини. А дерева схиляли свої віти до самих воріт, і листя блищало під променями осіннього сонця.
Тепла осінь Івана Мусійовича.
Осіння просинь срібно точиться і точиться між переливами золотавого листя. Вересневе сонце косим промінням заливає затишний, затінений деревами двір. Літня людина стрічає мене привітно. Серед двору – свіжо закладений фундамент.
-Це син Іван хоче будинок ставити, - говорить господар. Сивий чоловік стоїть на фоні свого будинку, спорудженого в козацькому стилі: з підвалом, з призьбою навколо хати.
-Він і цей будинок ще нічого, можна сказати новий, він лише на кілька років старший від мене.
А господарю пішов уже дев’яносто перший … Це Іван Мусійович Шаповалов. Народився він у Бараниківці. Ровесник нашого століття. Його батько Мусій Архипович, був хазяйновитою і багатодітною людиною. І з самого малечку привчав Івана до роботи. Працював з ним у полі, порався біля худоби…
Після революції в країні йшла громадянська війна. В 1921 році до діючої Червоної Армії призвали й Івана Мусійовича в Харківський військовий округ.
В складі своєї військової частини з боями пройшов Харків, Катеринослав. Визволяв Україну від усіляких банд, яких тоді аж кишіло.
Основні бої були з батьком Махно. Після повернення до свого села в 1923 році довелося і вдома братися за гвинтівку та боротися з бандою отамана Блохи. Потім знову працював у батьківському господарстві. Одружився.
В 1929 році в Бараниківці організувався колгосп – імені 1 Травня ( потім був перейменований в імені Куйбишева ). Іван – активний учасник його створення. Як письменного, а Іван закінчив три класи церковно-приходської школи (на ті часи це була велика освіта), його послали на курси рахівників у Біловодськ. Після закінчення працював у колгоспі.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Іван Мусійович разом з дружиною Улитою переїхав у Нижньобараниківку. Там працював рахівником у колгоспі «Комунар». А в 1941 році його призвали у діючу Червону Армію.
…Іван Мусійович замислився, зітхнув. Розмовляємо з ним у приміщенні літньої кухні. А поряд, за вікном, - золотаво – зелена кукурудза. Далі – левади, верби. Вони шумлять, переливаються під осіннім вітерцем і широко розпускають свої віти – коси аж туди, до голубої сині річки Комишної.
Війну пройшов з артилерійським полком. Спочатку був заряджаючим. Звільняв Миколаїв, Одесу. Брав участь у боях за визволення Молдавії. Після контузії не залишив свою частину: був їздовим, підвозив снаряди на передову. Не раз потрапляв під обстріл, під бомбардування.
-А коні в мене були вчені, згадує ветеран, - як зачують виття літаків, зразу звертають в кущі і лягають. Шкода, вбило їх.
Якою ж повинна бути душевною ця людина, що і зараз, через майже п’ятдесят років, жалкувати за кіньми!
Потім були бої за Румунію, Угорщину, Болгарію, Югославію. Особливо жорстокою запам’яталася битва за столицю Угорщини – Будапешт. 180 тисяч німецько-фашистських загарбників взяли тоді в кільце і полонили.
Закінчив війну у Австрії. Його груди прикрашають медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта» та багато інших.
Після повернення до Нижньобараниківки працював рахівником, потім – бухгалтером. Навіть після виходу на пенсію продовжував трудитися в колгоспі на різних роботах.
В Івана Мусійовича чотири сина. Старший Василь Іванович, перед війною закінчив Міллеровську школу штурманів. Був льотчиком-випробувачем. Пройшов усю війну і закінчив її у чині майора.
Другий син Іван Іванович викладав у місцевій школі музику. Зараз він на пенсії.
Володимир і Михайло Івановичі живуть у Луганську. Перший майстер на заводі, другий – конструктор.
Є в Івана Мусійовича шість онуків і сім правнуків. Часто з’їжджаються вони до дідуся, гасають по заспоришеному двору. І в нього тоді зволожуються очі і стають теплими – теплими.
…Господар провів мене аж до воріт. Поряд, по дорозі, раз у раз пробігали автомашини. А дерева схиляли свої віти до самих воріт, і листя блищало під променями осіннього сонця.
1990 р.
...
От себя добавлю. В 1991году, в возрасте 91 год, Ивана Моисеевича не стало.
Вообще
ветеранов практически уже нет, остались единицы. Как недавно видел по
телевизору - в России их осталось около 100 000, где-то так.
(статья была впервые опубликована 21.08.2012)
Немає коментарів:
Дописати коментар