Не
так давно попала в руки книга Ф.Горбанева (краеведа из соседней
Бараниковки) под названием "ЮНІСТЬ ОПАЛЕНА ВІЙНОЮ 2010 года издания" и
там есть некоторый материал, который непосредственно касается Нижней. Но
начну не с него ( с этого материала ), а со статьи-"легенде О ТРЕХ
БРАТЬЯХ" Николая Разумного, которая размещена в этой книге, об не очень
хороших приключениях Итальянцев в нашем крае.
Фото - Июль 1942 года. Итальянский военный со своим мулом. Фото выполнено где-то под Харьковом.
Как и фото из моей предыдущей статьи о итальянцах.
http://zlodeevka.blogspot.com/2016/04/blog-post_8.html
Можно заметить, что церковь на заднем плане одна и та же(есть некоторое сходство с нашей Крестовоздвиженской, впервые увидев подумал, что может сфотографировались в нашей деревне и тем самым донесли до нас ее (церкви) образ. Но увы нет. Сначала меня сбила с толку датировка фотографии. Вертикальную черту, отделяющую дату я принял за единицу и получилось у меня 1 июля 1942 года - тогда итальянцы были в Макеевке. А там был указан лишь Июнь1942. Поняв это начал присматриваться к домам, а они все железом крытые. Думаю, точно не у нас. А тут, как на грех попалась вышеприведенная фото, которая была также датирована и снята на фоне той же церкви но чуть с другого ракурса - и она была подписана, что снята где-то под Харьковом. И все стало на свои места. Местность рядом с нами - но не наша)).
Размещаю текст статьи.
Микола Розумний родом з Бараниківки працює літератором в одному з видань м. Києва. Під час одного свого приїзду до рідного села написав чудове оповідання яке було надруковане в районній газеті «Вісті Біловодщини».
ЛЕГЕНДА ПРО ТРЬОХ БРАТІВ.
В дитинстві мою уяву вражали мамині оповідки про події часів голодомору і війни, що гримотіла над світом півстоліття тому. Особливо глибоко закарбувалися в пам’яті схожа на легенду розповідь про розстріл італійців.
- А як поставили їх над ямою, так троє з полонених обнялися, бо то були брати. От старший і каже: не розстрілюйте усіх, хай найменший поїде додому та розкаже, де наші кісточки тліють…
Як цілком нормальний радянський хлопчик, я був твердо переконаний, що озброєним італійцям у Бараниківкі робити нема чого, отже, розглядати їх слід як ворогів – зайд. Але мати була напрочуд доброю оповідачкою, і від жалю до розстріляних очі мої мимохідь ставали червоними і зволожувалися. Хоча й минуло з тих пір кілька десятиліть, а ця легенда й досі живе в селі, тільки чую її з нерідних уст…
Джерелом інформації іншого роду був мій старший брат Сашко. Тієї драматичної для Бараниківки ночі він ночував у нашої бабусі Горпини. Увечері до її хати увійшли кілька вкрай стомлених італійців, настелили на підлозі солому і вляглися спати. Карабіни вони поставили у кутку, а яскраво-жовті, схожі на іграшки гранати, розклали на підвіконнях. Одну з них поцупив мій брат, та й приховав на комині, сподіваючись, що вранці «аталянці» - так називала їх бабуся – підуть, а чудова цяцька стане його власністю.
На світанку поміж нічліжан зчинилася паніка. Так-сяк зібравшись, вони вискочили на вулицю, але один швидко повернувся і став сікатися до бабусі. З його жестикуляції та зрозуміла, що солдат виявив пропажу і вимагає повернути щось. Бабуся спочатку відмахувалася від італійця, але той наполягав, і вона зазирнула на піч:
- Шура, ти брав що небуть? Оддай, а то він ще застрелить…
Брат неохоче простягнув їй «іграшку». Італієць схопив гранату і швидко вибіг, а бабуся Горпина ще довго посилала услід непроханим гостям прокльони, можливо, користуючись тим, що це було безпечно: італійське воїнство не сприймалося надто серйозно.
Ще під час літнього руху завойовників на схід бараниківці запримітили, що між них існує певна субординація і своєрідність у манерах поведінки. Першими, звичайно, в’їжджали на танках і мотоциклах німці. Їх не цікавили дрібниці, мабуть вони були певними, що їм належить усе. За ними на своїх повозках-каруцах рухалися румуни. Вони злодійкувато нишпорили по хатах, полюючи на добру одіж та інше майно.
А вже потім їхали обозами на віслюках італійці. Цих здебільшого цікавили гарні дівчата та зелені жаби, останнє либонь, чи й не більше, бо жаби у Комишній та прилеглих до неї болітцях майже не мали природних ворогів, тож виростали дорідними у великому гурті.
Паніка в італійському загону була не безпідставною: з 22 на 23 грудня 1942 року в Бараниківку увірвалося кілька броньованих машин грізної Кантемирівської танкової дивізії. Італійці кинулись тікати в напрямку Данилівки – Городища, проте вже на околиці села їх наздогнали танки. Про їх дальшу долю розповів мені Дмитро Сіпаков, нині колгоспний пенсіонер, а на той час був всюдисущим підлітком.
- Загнали їх у корівник, а потім відчинили двері і наказали бігти по снігу під гору. Більшість побігла… З танкового кулемета їх швидко поклали на сніг. Кажуть, стріляв наш боєць, у котрого всю сімю винищили фашисти. Тіла поскидали до силосної ями, усього біля сорока. Це були не дуже молоді чоловіки – від тридцяти до сорока років…
Та на цьому трагедія в засніженому українському селі для громадян сонячної Італії не скінчилися. Того ж 23 грудня по дорозі з боку Біловодська у Бараниківку надїхали дві німецькі автомашини з солдатами. Угледівши танки з червоними зірками, німецькі шофери круто розвернули машини і, ревучи моторами, авто помчали назад, а на дорозі лишилися п’ять чи шість італійців. Оговтавшись, вони також кинулись бігти на захід. Одному вдалося пробігти метрів з триста…
І для цих невдах, котрих, очевидно, принесли в жертву заради власного порятунку ті, хто лишився у кузові, знайшлася силосна яма…
Спливали роки, осипалися і заростали чагарями незугарні могилі чужинців, а реалії в людській памяті трансформувалися в легенду. Про загиблих італійців майже забули, і тільки одного разу за півстоліття вони нагадали про себе.
В кінці семи десятих Володимир Григорович Погребняк копав бульдозером траншеї під бурти для колгоспних буряків. Несподівано ківш підняв з глибини людські кістки. То були останки тих кількох бідолах, яким судилося випити найбільш гірку чашу людської жорстокості: це їх кинули напризволяще свої і, беззахисних, не пожалів супротивник.
Очевидцями цієї кривавої драми була сімя Кирила Ілліча Погребняка. Досі в немолодих уже жінок, матері і дочки, тремтить голос, коли вони розповідають про бачене.
А як бути з легендою про трьох братів? Це тільки легенда, однак виникла вона не на порожньому місці. Старожили пригадують, що у війну над Бараниківкою був збитий німецький літак. Три льотчики викинулися на парашутах, але втекти не змогли. Кажуть, що найстарший із них просив розстріляти тільки його, а молодих не вбивати…
Фото - Июль 1942 года. Итальянский военный со своим мулом. Фото выполнено где-то под Харьковом.
Как и фото из моей предыдущей статьи о итальянцах.
http://zlodeevka.blogspot.com/2016/04/blog-post_8.html
Можно заметить, что церковь на заднем плане одна и та же(есть некоторое сходство с нашей Крестовоздвиженской, впервые увидев подумал, что может сфотографировались в нашей деревне и тем самым донесли до нас ее (церкви) образ. Но увы нет. Сначала меня сбила с толку датировка фотографии. Вертикальную черту, отделяющую дату я принял за единицу и получилось у меня 1 июля 1942 года - тогда итальянцы были в Макеевке. А там был указан лишь Июнь1942. Поняв это начал присматриваться к домам, а они все железом крытые. Думаю, точно не у нас. А тут, как на грех попалась вышеприведенная фото, которая была также датирована и снята на фоне той же церкви но чуть с другого ракурса - и она была подписана, что снята где-то под Харьковом. И все стало на свои места. Местность рядом с нами - но не наша)).
Размещаю текст статьи.
Микола Розумний родом з Бараниківки працює літератором в одному з видань м. Києва. Під час одного свого приїзду до рідного села написав чудове оповідання яке було надруковане в районній газеті «Вісті Біловодщини».
ЛЕГЕНДА ПРО ТРЬОХ БРАТІВ.
В дитинстві мою уяву вражали мамині оповідки про події часів голодомору і війни, що гримотіла над світом півстоліття тому. Особливо глибоко закарбувалися в пам’яті схожа на легенду розповідь про розстріл італійців.
- А як поставили їх над ямою, так троє з полонених обнялися, бо то були брати. От старший і каже: не розстрілюйте усіх, хай найменший поїде додому та розкаже, де наші кісточки тліють…
Як цілком нормальний радянський хлопчик, я був твердо переконаний, що озброєним італійцям у Бараниківкі робити нема чого, отже, розглядати їх слід як ворогів – зайд. Але мати була напрочуд доброю оповідачкою, і від жалю до розстріляних очі мої мимохідь ставали червоними і зволожувалися. Хоча й минуло з тих пір кілька десятиліть, а ця легенда й досі живе в селі, тільки чую її з нерідних уст…
Джерелом інформації іншого роду був мій старший брат Сашко. Тієї драматичної для Бараниківки ночі він ночував у нашої бабусі Горпини. Увечері до її хати увійшли кілька вкрай стомлених італійців, настелили на підлозі солому і вляглися спати. Карабіни вони поставили у кутку, а яскраво-жовті, схожі на іграшки гранати, розклали на підвіконнях. Одну з них поцупив мій брат, та й приховав на комині, сподіваючись, що вранці «аталянці» - так називала їх бабуся – підуть, а чудова цяцька стане його власністю.
На світанку поміж нічліжан зчинилася паніка. Так-сяк зібравшись, вони вискочили на вулицю, але один швидко повернувся і став сікатися до бабусі. З його жестикуляції та зрозуміла, що солдат виявив пропажу і вимагає повернути щось. Бабуся спочатку відмахувалася від італійця, але той наполягав, і вона зазирнула на піч:
- Шура, ти брав що небуть? Оддай, а то він ще застрелить…
Брат неохоче простягнув їй «іграшку». Італієць схопив гранату і швидко вибіг, а бабуся Горпина ще довго посилала услід непроханим гостям прокльони, можливо, користуючись тим, що це було безпечно: італійське воїнство не сприймалося надто серйозно.
Ще під час літнього руху завойовників на схід бараниківці запримітили, що між них існує певна субординація і своєрідність у манерах поведінки. Першими, звичайно, в’їжджали на танках і мотоциклах німці. Їх не цікавили дрібниці, мабуть вони були певними, що їм належить усе. За ними на своїх повозках-каруцах рухалися румуни. Вони злодійкувато нишпорили по хатах, полюючи на добру одіж та інше майно.
А вже потім їхали обозами на віслюках італійці. Цих здебільшого цікавили гарні дівчата та зелені жаби, останнє либонь, чи й не більше, бо жаби у Комишній та прилеглих до неї болітцях майже не мали природних ворогів, тож виростали дорідними у великому гурті.
Паніка в італійському загону була не безпідставною: з 22 на 23 грудня 1942 року в Бараниківку увірвалося кілька броньованих машин грізної Кантемирівської танкової дивізії. Італійці кинулись тікати в напрямку Данилівки – Городища, проте вже на околиці села їх наздогнали танки. Про їх дальшу долю розповів мені Дмитро Сіпаков, нині колгоспний пенсіонер, а на той час був всюдисущим підлітком.
- Загнали їх у корівник, а потім відчинили двері і наказали бігти по снігу під гору. Більшість побігла… З танкового кулемета їх швидко поклали на сніг. Кажуть, стріляв наш боєць, у котрого всю сімю винищили фашисти. Тіла поскидали до силосної ями, усього біля сорока. Це були не дуже молоді чоловіки – від тридцяти до сорока років…
Та на цьому трагедія в засніженому українському селі для громадян сонячної Італії не скінчилися. Того ж 23 грудня по дорозі з боку Біловодська у Бараниківку надїхали дві німецькі автомашини з солдатами. Угледівши танки з червоними зірками, німецькі шофери круто розвернули машини і, ревучи моторами, авто помчали назад, а на дорозі лишилися п’ять чи шість італійців. Оговтавшись, вони також кинулись бігти на захід. Одному вдалося пробігти метрів з триста…
І для цих невдах, котрих, очевидно, принесли в жертву заради власного порятунку ті, хто лишився у кузові, знайшлася силосна яма…
Спливали роки, осипалися і заростали чагарями незугарні могилі чужинців, а реалії в людській памяті трансформувалися в легенду. Про загиблих італійців майже забули, і тільки одного разу за півстоліття вони нагадали про себе.
В кінці семи десятих Володимир Григорович Погребняк копав бульдозером траншеї під бурти для колгоспних буряків. Несподівано ківш підняв з глибини людські кістки. То були останки тих кількох бідолах, яким судилося випити найбільш гірку чашу людської жорстокості: це їх кинули напризволяще свої і, беззахисних, не пожалів супротивник.
Очевидцями цієї кривавої драми була сімя Кирила Ілліча Погребняка. Досі в немолодих уже жінок, матері і дочки, тремтить голос, коли вони розповідають про бачене.
А як бути з легендою про трьох братів? Це тільки легенда, однак виникла вона не на порожньому місці. Старожили пригадують, що у війну над Бараниківкою був збитий німецький літак. Три льотчики викинулися на парашутах, але втекти не змогли. Кажуть, що найстарший із них просив розстріляти тільки його, а молодих не вбивати…
(статья была впервые опубликована 29.07.2012)
Немає коментарів:
Дописати коментар