Орина як пам'ять мого роду

Ось і настав той час, коли я вирішив розповісти не тільки про когось, а й про себе, через коротку оповідь про свою бабусю.

Мою бабушку (саме так кажуть в моєму україномовному та проте з великою кількістю російського суржика селі) по батькові всі в сімї називали Орина, по паспорту вона Ірина з роду Мележиків, "романців" по вуличному. Саме вона стала каталізатором якихось хімічних реакцій в мені, які як ланцюгова реакція запущена колись ідуть і понині. Я про свої історичні розвідки-пошуки. 

 (фото датується жовтнем 1967 року)

Розповім про бабушку трохи. Вона прожила довге та непросте, як і багато хто тоді, життя. Працювати почала років з 12-ти і все це були якісь важкі роботи в полях. Вже, коли їй було за 60 вона якось впала і зламала ногу, і це її турбувало до останнього. Народилась вона в далекому 1918 році, а померла в 2016 у віці 97 років, вік довжиною майже в 100 років!. Вона була неграмотною, коли всі йшли в школу, казала вона, я йшла на працю, вносити свою долю в сімю. Закінчила якісь курси по ЛікБез-у і все. Читала дуже повільно, а щоб писала я такого і не бачив, колись натрапив на її листа чоловікові, видно було що дуже їй важко давалось те письмо. Та зате у неї була дуже ясна пам'ять і вона багато чого могла розповісти. Мені до сих пір як зараз ввижається її розповідь, як одного разу біг по селу активіст, у якого був причеплений червоний бант на грудях, зі Слободи(центр села так називали) і кричав: «Всі на сходку, всі на сходку! Лєнін вмер!» (а це було в далекому 1924 році). І слухаючи це, якось плив часу змінювався, і якось ти відчував якусь дотичність до всього того, що вона розповідала. Вона була памяттю мого роду. Розповідала перш за все як звали і коли жили її пращури, про родинні звязки, хто був чийого роду, хто з ким родичався. І саме з її слів я зробив замальовку першого Родинного Древа. Далі пішла архівна робота яка в основному підтверджувала бабушкини розповіді, та доповнювала їх. В колись достатньо великому селі (з населенням більш як за 3000 тисячі жителів) вона знала дуже багато про кого, а особливо про свою рідню чи людей зі свого крайку. А жила вона спочатку на подвірїі де живе нині її син Петро, потім в роки колективізації вони перебрались в дім дитинства її матері Лампії, яка була з роду Шевченків, де зараз живе Дреєв Володимир. Пережила саме там Голодомор, про жертв його з нашої родини і не тільки я вперше почув саме від неї.

Одна з історій, яка завжди навівала жах, була історія смерті Архипа Шевченко, дядька бабушки Орини. Він з сімєю та батьком виїхали в колективізацію в конзавод, та щось там не заладилось і він повернувся назад, а хата вже була зайнята, якраз сімєю Лампії. Поселився він неподалечку в якомусь сарайчику з усією сімєю. В надії на заробіток Архип все одно ходив туди(на конзавод в деркул) пішки. Так було і того разу, він зайшов до сестри Лампії, та йому налила молока в дорогу і він ідучи так і закляк десь в степу так і стояв до весни, вище кладовища, а за спиною в котомці лежала замерзнута бутилка молока. Згодом і всі його домашні померли від голоду. Пишу зараз і до сих пір мені не віриться що таке могло бути, мурашки по кожі..

 Потім вона підросла і почалось доросле життя. Перше її весілля було для всіх в моїй сімї таємницею, адже цей епізод був дуже короткий і якийсь болючий для бабусі, про нього вона не любила згадувати, як вона виходила заміж на Вішняки (народна назва села Колмиківка Мілеровського району Ростовщина), прожила там дуже короткий час і зі своїм приданим "скарбом" повернулась додому. Колись при розмові з Дреєвим Іваном Фетисовичем, ось що він згадав про це: «я (Іван) тоді був дуже малий, якось каже їхав мимо двору весільний поїзд (а його двір був один із останніх на селі зі сторони Вішняків) люди й перестріли «свальбу». І каже памятаю як зараз молоду Орину з довгою рудою-рудою косою, з конопушками на щоках . Мати мені каже сходи за капустиною, я збігав і приніс капустину для молодих». Навіщо саме капустину це питання відкрите для мене і зараз. Як казала бабушка, про причини розлучення, він(її вишняківський чоловік – імені вона його так і не сказала ніколи) взявши мене в дружини сам на Вулицю продовжував ходити. Це її зобиджало. Горда була і справедлива. Потім вона вийшла заміж за Задорожнього Харлама Ярофійовича, у них народився син у 1938 році – Олександр (мій улюблений дядько з дитинства, він жив у Городі(так тоді називали Ворошиловград, нині Луганскьк) і інколи навідувався до матері, любив рибалити. Але перш за все мета його приїзду була допомогти матері, дуже був роботящим і ввічливим чоловіком. Вже немає його – помер в далекому 2002 році – ця втрата була одна з найболючіших для бабушки Орини, важко переживати своїх дітей. Та все ж, не будем забігати наперед. Харлам був водієм і його забрали одним із небагатьох на фінську війну. З неї він повернувся, а вже з другої світової, куди його одразу ж забрали теж, він вже не повернувся, пропав без вісти. До сих пір я не знайшов коли і при яких обставинах він загинув. Вже після війни бабушка одружується втретє і в останнє. З Дреєвим Володимиров Лукьяновичем, моїм дєдушкою. Пройшов війну, був у полоні. У них народились діти: Петро, Федір(мій батько) та Валентина(дочка, в якої доживала у Міловому свої останні роки бабушка Орина, коли хата її без догляду і отоплення почала розвалюватись).

(Фото датується 10.10.1951 роком - Задорожній Олександр Харлампійович, Дреєв Володимир Лукянович, Дреєв Петро Володимирович, Дреєва Орина Григоровна, Дреєв Федір Володимирович)

 Ще з Харламом бабушка оселилась на подвірї, де пройшло дитинство мого батька, колишній двір Корніїв, як вона казала, які втекли ще в колективізацію з села. В часи німецької окупації, хтось із дітей того Корнія приходив і виганяв бабушку з двору. Та бабушка нікуди не пішла, та й окупація була не довгою, а з німцями пішов з села і корніївський син і конфлікт було вичерпано для неї. Саме тут і жили вони сімєю з Володимиром Лукяновичем. Він помер в далекому 1988 році, саме с тих пір вона жила в самотності.

(фото біля своєї хати)

Вона дуже любила поговорити, розпитати, сама розказати – а тут таке, хвора нога далеко не відпускала від подвіря, таким чином привязавши її немов на невидимий ціп. Йдучи зі школи я часто заходив до неї, щось трохи їй міг пособить, нанести дров, вугілля, води «подрать» яйця в курей та іншу дрібну роботу. Потім вона мене кормила обовязково, я щось жував а вона в цей час щось мені розповідала, якщо всі нагальні теми були обговорені, то вона бралась за спогади. І ось саме ці спогади її сформували мене саме таким, який я є зараз. І за це я дуже вдячний своїй бабушці Орині, низький їй уклін за все. В моїй памяті вона буде жити вічно.

P.S.: ця маленька оповідь ніяк не применшує вплив на мене іншої Бабусі, маминої мами, бабушки Мані, яка мене няньчила все моє дитинство, а також ролі дєдушок. Усім вдячний за моє світле, майже безхмарне дитинство, з його радістю і горем, пригодами, надіями, друзями і найкращими батьками і братом.