На днях (27 січня) був Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Мені згадалась одна історія з життя односельця Тарабаонова Левка Ягоровича, яку мені нещодавно розповідала Віра Андріївна Аннусова, мій вчитель. Мені дуже закортіло написати статтю про це на своїй сторінці, тут.
Справка: З 1 листопада 2005 року резолюцією ООН було встановлено дату міжнародної згадки про Голокост. Саме в цей день Радянська Армія в 1945 році визволяла найбільший концтабір смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцимі, в якому було знищено від 1,5 до 2,2 млн людей. В резолюції ген.асамблеї ООН йдеться зокрема про таке: "Голокост призвів до винещення однієї третини євреїв і незлічених жерв серд інших національних меншин, буде завжди нести застереження всім народам про небезпеку яку таять в собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженність. (за матеріалами Вікіпедії)
Нижче сама історія, яку записала Віра Андріївна.
Було
це в 42-му. Левка Єгоровича, як людину мудру і освічену односельці вмовили
згодитися бути старостою. Порядність, знання мов ( він знав німецьку і французьку мови) дозволяли
Левку Єгоровичу вирішувати не прості питання. Він подбав проте, щоб якомога
менше молоді з Злодіївки було визначено в Германію. Потурбувався про те,
щоб в німецькій комендатурі виділили
кошти і будівельні матеріали для обладнання житла для розкуркулених, які
повернулись під час війни додому. Все вирішувалось не так то просто і тому, щоб
якось заспокоїтися була потреба походити по степу. Йшов він в сторону хутора
Бересток і біля криниці, яку пізніше стали називати Антоновою, бо за нею
доглядав Антон Хомич Півторяк, він побачив жінку з дитиною. Підійшов
поцікавитися що з нею. Жінка, побачивши на руці пов’язку, а за плечима рушницю,
попросила:
-
Не мучте нас. Убийте
мене і сина тут, і присипте землею з цієї кручі.
-
Та ти що, молодице, за
кого ти мене приймаєш? Що з тобою? Чого
не йдеш до людей?
-
Я єврейка. Ми групкою
тікали з Луганська. Там на нас німці влаштували облаву.
-
Вставай та підемо в
село.
-
Я не можу підставляти
вас і вашу сім’ю. А ще я зовсім обезсилена і в мене немає сили йти.
-
Та ти молодице не
переживай. Я зараз вернуся додому, візьму возика і перевезу тебе й дитя до мене
додому. А те, що ти єврейка нікому не кажи. Вірменка-міняльщиця ти.
Під
вечір Раю, так звали жінку, і її синочка Левко Єгорович разом з дружиною Оксаною
перевезли додому. Відпоїли, відгодували. Спочатку вони відсиджувалися на печі,
а потім стали виходити на вулицю. Тітка Оксана всім пояснила, що в них
квартирує вірменка-міняльщиця з дитиною.
Коли
прийшли наші Левка Єгоровича арештували і закинули в комору. Навіть був намір
до самосуду над ним. Порядність і тоді була не всім до вподоби. Його звинувачували
в допомозі розкуркуленим . Левко Єгорович в коморі, а єврейка в кожусі сидить
біля комори. Не могла вона кинути на призволяще свого рятівника. І тут такий
випадок... Красноармієць витягує газету, щоб самокрутку скрутити, вона як
гляне, а там - портрет її чоловіка. Він і до війни мав вже високий військовий
чин. Стала вона солдата просити, щоб офіцеру про неї доповіли. Пішли на зустріч...
Зв’язалися з її чоловіком... Доповіли, що його сім’я жива й здорова і в
надійних руках. Це і врятувало від в’язниці Левка Єгоровича. Тьотя Рая, так називали
єврейку сусідські діти , бо вона готувала для них всякі смаколики, жила в
Злодіївці до кінця 43-го. А тоді за нею приїхали машиною військові і забрали до
Москви. Пізніше її чоловіка перевели по службі до Києва. Весь час вони не
забували про своїх рятівників, приїздили в гості, присилали подарунки. В 90-х
роках їхня сім’я переїхала до Ізраїлю. Вже звідти присилали листи Ганні
Леонтіївні, доньці Левка Єгоровича, в листи вкладали долари, а вона їй боялась
і ховала. Останній лист прийшов десь в 97-му, де тьотя Рая повідомляла, що їхня
сім’я має намір перебратися до Штатів.
P.S.: Яка б не була влада якій ми підпорядковуємось, нам все одно потрібно залишатись Людьми.
Немає коментарів:
Дописати коментар