Банди в наших краях – Іван Блоха (продовження статті).

Якось було діло написав я що знав і не знав статтю про Івана Блоху (Погрібняка) та про його «банду».

http://zlodeevka.blogspot.com/2016/06/blog-post_93.html

Пройшов час. Я знову вирішив помоніторити інтернет на цю тему. І нового матеріалу знайшлося вдосталь.

Для початку буду хоча б частково приводити його, а проаналізую вже наприкінці.

Виявив чотири, невідомі для мене раніше, основні джерела:перше і друге написане одним чоловіком в 2010 році, а потім з так званої днр, написане в 2017р.(як змінився текст судити вам, читачі), третє – українське (написане в 2011р.) і четверте – це опубліковані в мережі записи спогадів людей з сіла Бараниківка, які записала моя вчителька Аннусова Віра Андріївна. Отже почну з початку.

Зразу позначу, що кожний прочитає те що прочитає. З точкою зорою моєю чи чієюсь данні можуть не співпадати. Моє діло маленьке, більш менш зрозуміти що було насправді – дивлячись на події через призму різних людей та різними очами.

 (фото взято з джерела №3 огляд якого нижче)

По материалам http://www.makhno.ru/forum/showthread.php?p=11383

Некий Комбаров А. пишет в 2010 году

АЛЕКСАНДР ДМИТРИЕВСКИЙ

Повстанцы в Донбассе

Уроженец Приазовья, краевед и архивист Юрий ГАЛКИН уже рассказывал читателям «ДКР» о том, какой драмой стал делёж Донбасса. Сегодня с его помощью мы познакомимся с другой малоизвестной страницей истории нашей земли.
Все приводящиеся в подборке документы взяты из собрания фонда № 1025 Государственного архива Российской Федерации (Москва), мы постарались максимально сохранить стилистику и орфографию цитируемых источников.

…

Почти детективная история

Отчёты о боевых операциях тех непростых лет меньше всего похожи на сухие донесения, они отличаются живостью изложения и зачастую напоминают увлекательные приключенческие рассказы с запутанным сюжетом. С одним из них меня познакомил Юрий Галкин. Этот отчет повествует о ликвидации повстанческого отряда в слободе Бараниковка Беловодского района Луганской области, которым командовал местный житель Иван Блоха. Это небольшое формирование численностью до полусотни человек отличалось высокой активностью и провело менее чем за месяц несколько дерзких налётов. Вот что об этом пишет командир 14-го стрелкового полка 2-й Донской дивизии (к сожалению, его имя установить не удалось):
«…при переходе полка 19-21 июня из слободы Кобычево, что северо-восточнее Беловодска, в слободу Великоцкое, что в 7 верстах западнее станции Чертково, мною был выслан разъезд от команды конных разведчиков полка во главе с товарищем Баклушинским через Беловодск на слободу Городище, что в 18 верстах юго-восточнее Беловодска, с целью поимки разбежавшихся отдельных бандитов после боя красных частей с бандой Каменюка в районе слободы Стрельцовка, общей разведки и ознакомления с местностью.
При расквартировании полка в слободе Великоцкое 22 июня товарищ Баклушинский донёс мне, что при возвращении разъезда через слободу Бараниковка из слободы Городище к полку обнаружены бандиты, скрывающиеся в камышах и в самой слободе Бараниковка. Опросом местных жителей и через пойманного бандита разъезду удалось установить, что в камышах слободы Бараниковка скрывается штаб местного бандита Ивана Блохи, который со своей бандой при прохождении банды Каменюка присоединился к последней, но, вследствие возникших недоразумений между бандитами Блохи и Каменюка, Блоха откололся от общей банды Каменюка и ушёл сo своим штабом в камыши слободы Бараниковка, надеясь вновь организовать самостоятельную банду привлечением сочувствующих из жителей слободы Бараниковка и других ближайших сёл.
Отдав категорическое приказание товарищу Баклушинскому о захвате скрывающихся бандитов и их уничтожении, я усилил разъезд до 18 сабель из контрразведчиков и, придав им 2 пулемёта, предупредил, что в случае нужды при завязавшемся бое я сам лично выеду в слободу Бараниковка для руководства, поимки и уничтожения бандитов.
Товарищ Баклушинский донес мне, что одной кавалерией захватить банду не представляется возможным, так как обилие камышей и незнакомство с проходами к «норам» бандитов не даёт возможности ориентироваться в камышах, надежда же на проводников невозможна по причине явного сочувствия местного населения бандитам.
В это самое время ко мне явился представитель из Старобельского отряда ВЧК, отряд которого был расположен в это время в Беловодске, и просил помочь им в захвате рассыпавшихся бандитов банды Каменюка в районе Беловодска, так как отряд их состоял всего из 25 сабель. Я указал на наличие штаба банды в слободе Бараниковка, невозможность захватить её без существенных потерь ввиду незнакомства с проходами в камышах и предложил, как единственный выход, захватить обманным путём. При этом отряд ВЧК, как ещё неизвестный в слободе Бараниковка, должен изображать бандитов, арестовать контрразведку вверенного мне полка и после этого принять меры к захвату банды, предполагая, что банда Блохи безусловно, узнав об аресте отряда красных, быстро присоединиться к тем, кто арестовал красных. Моё предложение было принято, и обо всём предполагаемом мною был поставлен в известность старший разъездом вверенного мне полка товарищ Баклушинский с приказанием передать всем красноармейцам о предполагаемом плане. Зная преданность вверенных мне красноармейцев к пролетарской Революции, я вполне полагался на их мужество даже в таком положении, как вынужденное унижение и оскорбление, как от мнимых бандитов, так и от настоящих.
24-25 июня отряд ВЧК, изображая из себя мнимых бандитов, явился в слободу Бараниковка и после короткой перестрелки арестовал на глазах местного населения отряд контрразведчиков вверенного мне полка, чем вызвал неописуемую радость местного населения. Сейчас же старшему отрядом мнимых бандитов полились жалобы местного населения на контрразведчиков, что у одного взяли быка, у другого коней, у третьего барана и телушку, что коммунисты их совсем разграбили и отобрали весь хлеб; между прочим, развёрстка в указанной слободе не была выполнена. Местное население не ограничилось жалобами, они буквально стали измываться над арестованными, плевать в лицо, бросать камнями, крича: «Вот вам, сволочи-коммунисты, развёрстка!» Для того, чтобы не было никаких сомнений в действительности присутствия банды в слободе Бараниковка, старший отряда ВЧК раздел красноармейцев вверенного мне полка и в одном белье под конвоем провел их по слободе и запер в сарай, освободив захваченного контрразведчиками бандита, который так обрадовался свободе, что перекрестился и предложил свои услуги лично сбегать в камыши и сказать бандиту Ивану Блохе, что пришли «наши». Вскоре бандит возвратился и сказал, что Блоха, хотя и верит, что пришли «наши», но хотел бы видеть у себя в камышах голову начальника красного отряда, и тогда он выйдет со своим штабом к прибывшим бандитам. После неоднократных переговоров через бандита начальнику отряда ВЧК удалось убедить бандита Блоху и доказать ему совершенную ненужность казни одного человека, когда совместным судом будут казнены все пойманные и притом всенародно. Убеждённый в правильности присутствия действительных бандитов, Иван Блоха со своим штабом в количестве всего 20 человек вышел из камышей, прошёл в помещение исполкома, где находился штаб ВЧК, и представился местным начальником повстанческих партизанских войск, а затем представил своего помощника, начальника штаба, помощника начальника штаба и других.
На совместное заседание штаба отряда ВЧК и бандитов был вызван для допроса товарищ Баклушинский, которого подробно расспрашивали о 14-м стрелковом полке, где он расположен, его состав и фамилии начальствующих лиц и их постоянное местожительство, причём при допросе как начальник отряда ВЧК, так и бандит Блоха держали револьверы в руке взведёнными на товарища Баклушинского.
Вечером того же дня должен был состояться всенародный суд над обезоруженными красноармейцами вверенного мне полка. В то время, когда для штаба Блохи были поданы лошади, отобранные у контрразведчиков, для того, чтобы штабу Блохи ехать к арестованным для суда над ними, Иван Блоха был убит начальником отряда ВЧК, а каждый мнимый бандит набросился на бандита штаба Блохи. Два бандита во время схватки сбежали. Схватка эта происходила на глазах местного населения, которое, поняв в чем дело, сразу скрылось, и слобода приняла мёртвый вид.
По ликвидации штаба банды Блохи контрразведчики вверенного мне полка были освобождены, после чего совместно с отрядом ВЧК были расстреляны несколько местных жителей, проявивших себя яростными сторонниками бандитизма. 26 июня контрразведчики возвратились в полк. Начальник отряда ВЧК в тайном письме ко мне благодарил красноармейцев за их выдержку, а комсостав полка за высокое воспитание истинных бойцов-революционеров. В приказе по 14-му стрелковому полку мною отдана благодарность от лица службы товарищу Баклушинскому и всем красноармейцам контрразведки, принимавших участие в ликвидации банды Блохи, за их мужество и преданность, проявленную в борьбе с бандитизмом…»

-------------------------------------------------------

Разгром атамана Блохи или История с «историей» Александр Дмитриевский 7.6.2017.

…По ликвидации штаба банды Блохи контрразведчики вверенного мне полка были освобождены, после чего совместно с отрядом ВЧК были расстреляны несколько (* - прим.ред. – очень важная деталь) местных жителей, проявивших себя яростными сторонниками бандитизма. 26 июня контрразведчики возвратились в полк.
... человека, ликвидировавшего Блоху и Каменюка, звали Дмитрий Николаевич Медведев (* - прим.ред. до момента прочтения этой статьи я не знал этого исторического факта). Тот самый прославленный партизанский командир, Герой Советского Союза, под чьим началом воевал легендарный разведчик Николай Кузнецов: бандеровцы и их потомки до сих пор вспоминают его имя с содроганием…
… была озвучена откровенная «утка» о том, как луганские «свободовцы» провели субботник на могиле атамана Блохи и установили крест. В тот момент казалось, что яркую и героическую страницу твоей родной земли навсегда увели пришедшие сюда необандеровцы, и было от чего впасть в отчаяние: иногда даже не оставляло чувство вины, что сам того не желая отдал врагу такой интересный и важный эпизод.
Однако, как это часто бывает, помощь пришла оттуда, откуда не ждёшь. Работая над материалом о Ефиме Славском, главе советской ядерной отрасли одном из четырнадцати трижды Героев Соцтруда и единственном трижды Герое из Донбасса, довелось услышать от ветеранов «Росатома» множество легенд, передававшихся из уст в уста (* - прим.ред. – очень важная деталь): секретное производство всегда богато корпоративным эпосом. Одной из них стала история про атамана Блоху, которую летом 1948 года вспоминал Авраамий Завенягин – предшественник Славского на посту министра среднего машиностроения СССР, служивший в юности в Старобельской ЧК. Ситуация, в которой он обратился к событиям почти тридцатилетней давности, оказалась поистине драматической: на Комбинате № 817 (ныне ПО «Маяк» в городе Озёрск Челябинской области) в технологическом канале плутониевого реактора расплавилась тепловыделяющая сборка. Группе ремонтников предстояло получить солидную дозу облучения, и Завенягин, в присутствии которого не было никакой необходимости, отправился с ними в главный зал не только отказавшись от средств защиты, но ещё и взяв с собой еду! Когда дозиметрист сообщил показания зашкаливавших по всем параметрам приборов, Завенягин ответил фразой, ставшей у советских атомщиков крылатой: «Вам запрещаю – себе разрешаю!» Потом он вспомнил мужество Баклушинского на допросе у Блохи, как тот пытался спасти своих бойцов от расправы, и заявил, что перед лицом смертельной опасности не намерен отсиживаться за спинами своих подчинённых.
В Донбассе Завенягину неоднократно доводилось общаться со своим коллегой, уроженцем Брянщины Дмитрием Медведевым. Согласно целому ряду источников они познакомились в Старобельске, однако документы об их участии в ликвидации отряда Блохи не пока не найдены.(* - прим.ред – очень важная деталь) Тем не менее, виртуозная и блестяще проведённая операция, даже не будь они её участниками (* - прим.ред – очень важная деталь), вряд ли могла пройти мимо их внимания: столь ценный опыт в те годы активно изучался и передавался от начальника к подчинённому. Медведеву эта технология помогала и в дни Гражданской войны, когда приходилось громить противника военной хитростью, и во время Великой Отечественной, когда переодетые партизаны под его командованием, не раз брали врасплох гитлеровцев, уничтожая важные объекты. А позже эту же тактику он применил и в борьбе с бандеровцами на Волыни: изображая из себя националистов, чекисты втирались к ним в доверие, после чего ликвидация бандформирований становилась делом техники. Этого и не смогли простить Медведеву нынешние украинские националисты, попытавшиеся присвоить себе Блоху и Каменюка (* - прим.ред – Каменюку).
Среди будущих знаменитостей, принимавших участие в борьбе с отрядом Блохи также значится Андрей Власов, впоследствии дослужившийся до звания генерал-лейтенанта, ставший одним из героев обороны Москвы в 1941 году, но спустя несколько месяцев перешедший на сторону гитлеровцев. По крайней мере, достоверно известно (* - прим.ред – очень важная деталь), что он служил в должности командира взвода в 14-й Смоленском полку 2-й Донской советской стрелковой дивизии, а атаман Блоха значится в перечне тех, с кем ему довелось воевать.
В августе 2013 года мне (* - прим.ред – Дмитриевскому А.)  удалось выкроить время чтобы поехать в Бараниковку – окружённое меловыми скалами .(* - прим.ред – не совсем окруженное и не совсем скалами)  село, находящееся в глубокой живописной долине. Правда, камышей по берегам Камышной поубавилось: её русло очистили и углубили, пойма стала более узкой. На месте прежнего исполкома полвека назад возвели колхозную контору, зато сохранились и центральная площадь и старинная церковь, помнящие те драматические события. А местные жители поведали: «Нас, бараниковцев, жители соседних сёл до сих пор в шутку называют «махновцами». Нестор Иванович неоднократно бывал у нас, чему есть немало подтверждений, однако на эту страницу его биографии мало кто из исследователей обращает внимание…»
(* - прим.ред – жаль что не указано кто именно поведал такую информацию, я житель соседнего села Бараниковки, но слышу это шуточное название соседей впервые, также стоит добавить сюда, что о факте заезда Н.Махна в Бараниковку слышал и неоднократно и обращал на это внимание)
В Бараниковке до сих пор бытует предание о любовнице Махно по имени Маруся: уличив свою возлюбленную в измене, ревнивый батька привязал её за волосы к лошади, которую пустил в галоп. Однако, это не более, чем красивая легенда: на самом деле так расправились повстанцы с женой зарубленного ими продкомиссара Волобуева, которую тоже звали Марией.
Выяснилось также, что все россказни «свободовцев» об установке памятника на могиле атамана Блохи – полнейшее враньё: приехали к одинокой могиле у въезда в село какие-то непонятные люди, устроили фотосессию, помахали нацистскими флагами, «остограмились» (ну как же без этого!) сели в машины и уехали восвояси чтобы через пару часов огласить победными реляциями просторы виртуального мира. Кроме того, никто не знает где именно нашёл свой последний приют Иван Погребняк: его тело, как и положено в таких случаях, после разгрома отряда увезли из Бараниковки и тайно захоронили. А крест у развилки дорог на Нижнебараниковку и Стрельцовку появился ещё в советское время и потому, что одного из арестованных казнили по ошибке вместо соседа. Но так как исправить было уже ничего нельзя, то за его могилой разрешили ухаживать родственникам, и благодаря этому стало известно место погребения некоторых повстанцев.

(https://cont.ws/@dmitryjewski/634334)

Далі хочу привести джерело «Путівник до експозиції НАРОДНА ВІЙНА Романа Круцика Київ 2011р»
Провокації, терор та розстріли заручників були основними методами роботи» чекістів Медведєва. Від «внєдрєнія» чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів, аби ліквідувати керівництво та деморалізувати повстанські відділи, вони перейшли до створення і використання проти українського патріотично налаштованого населення Донбасу псевдоповстанських загонів. Найбільш показовою операцією з використанням псевдоповстанських загонів стала ліквідація повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування в 50 шабель було активним і здійснило менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час чекістсько–військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника, командира 14–го стрілецького полку 2–ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту він розповів, що штаб загону разом iз командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка. Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились ліквідовувати повстанський штаб. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобільська. Мешканці села Бараніковка, які підтримували повстанців, не знали чекістів в обличчя. Тому «хлопці Дзержинського» вирішили видати себе за повстанський загін. Поширивши між селянами інформацію, що «новоприбулий повстанський загін» роззброїв та захопив у полон частину Червоної армії, чекісти спробували таким чином витягнути з очерету повстанців.
«24—25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з’явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів пішли скарги місцевого населення на контррозвідників. В одного селянина взяли бика, в іншого — коней, у третього — барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували, відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи «Вот вам, сволочи–комунисты, разверстка», — писав у своїй доповідній командир Червоної армії. Така–от картина «народної любові» до червоних визволителів. Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який вдавав із себе та своїх людей повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці. Червоних вояків закрили у хліві, випустивши звідти заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, перевдягнені чекісти веліли повстанцеві привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом. Переконаний в «істинності» повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 соратниками прийшов до виконкому, де містився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Увечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. У час, коли для штабу Блохи подали коней, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправилися з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Усе це бачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але зарадити вже нічим не могли.
«Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з–під варти, після чого разом iз загоном ВЧК розстріляли кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям (* - прим.ред – ранее об этом не упоминалось). 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції», — зазначив у своїй доповідній командир полку.
28 листопада 1921((* - прим.ред – в это время отряд Медведева уничтожил отряд Каменюки возле с.Осиновое, это была точка.) року колегія Донгубчека нагородила голову Старобільського ЧК Медведєва золотим годинником «за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде».
Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Дмитра Медведєва. Через 20 років він у лісах Рівненщини знову використовував досвід провокацій та повстанських псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі проти УПА.
Могилу отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, й досі доглядають мешканці села Бараніковка.

Далі приведу фрагменти спогадів жителів села Бараниківки, які записала в різні часи вчителька Аннусова Віра Андріївна. Повні версії спогадів можна прочитати на сайті ГО «Чайка»
http://chaika.org.ua/ 

«Мій батько, по розказам матері і дядьків, добрим хазяїном був, земля ухоже на, скотина вгодована, добрі коні. Тоді ж земля була у кожного, свій наділ, отрубом називали. Мого батька вбили по звірячі коли мені було всього три роки. Це було во времена продразвьорстки. Селяни должні були віддавати государству часть врожаю по «твердим цінам», щитай даром. Сама власть рішала скільки хазяїну для його хазяйства нужно зерна. Селяни стали сопротивляться. Бо большинство продразвєртчиків-красноармєйцев забирали все, що їм на очі приглянулось, та ще й вели себе по хамські, а люд тоді ще не звик до цього.

В Бараниківці Іван Поребняк організував з незгодних з таким відношенням до людей так звану банду Блохи. Та чи можна було називати людей бандитами, людей які боронили своє? Обосновалися вони на Жабівці, в густих очеретах та лозах. Якщо їм постував сигнал, що продразвьорчики насильно забирають зерно чи скотину, вони тут же виїзджали і допомогали хазяїну захищати своє. Зі Старобілька був присланий отряд, який дожен був розправиться з бандою Блохи. Та мєсне насєлєніє, по розказам дідів, піддержувало Блоху, годували і оберігали його і його хлопців.

Тоді вони пішли на хитрость, зі своїх організували «липових защитніків селян». Ті арештували красноармєйця, який самовільно витяг з кошари Мороківської баранця і зарізав його. Потім водили по селу і били, входячи так в довіру. Вони хотіли через людей зустрітися з Блохою. Він довго не соглашався, а тоді пішов на це. При зустрічі одного з тих хто супроводжував Блоху взяли. Та він виявився не мєсним і тому бараниківців, членів банди, назвав тільки по іменам. Чотири Івана, три Степана, два Павла, і …

Ото красноармєйці і почали в селі облави на Степанів, Павлів, Іванів… Мій батько не був в банді, бо як казав дядько, що то дурне діло, «плєть обуха не переб’є ». Він часть врожаю віддав продразвєртчикам, а решту відвіз на ярмарок в Купянськ і продав. Заїхав в Біловордськ і купив плужок. В той день коли саме йшла облава на Степанів він саме повернувся додому. Розпріг коней, посадив мене верхи на гнідого і повів до річки купати коней з дороги. І тут як розказувала мати…як з-під землі виросли верхові : «Ти Степан? Руки назад». Зв’язали і потягли волоком до церкви. Там їх, таких як мій батько, дев’ять чоловік порубали. Не дозволяли родичам хоронити і отцю Андрію відспівувати загиблих. Та тут вмішалась баба Оришка Патіївна, вона саме од сказу лічила одного з красноармійців, ще й з главних. Сказала, що якщо не дозволите поховати людей по божому, то відмовиться далі продовжувати лікування, і той сказиться, помре в страшних муках. Їх і похоронили в братській могили біля кладовища справа від головних воріт…»

Третяк Олексій Степанович, 1918 р.н.

С. Бараниівка, записано в 1985р.

…

«Двадцять перший год не врожайний був, та в людей запаси були, а на посів з общественних комор взяли. Просо і в двадцять першому вийшло, дощі пішли після Петра, а осінь виявилася теплою, дало людям зібрати врожай. Їли замість хліба пшоняну кашу. А тут іще і політика, віддати в казну по більше… для развітія промишлєності, робочих годувать, а селянин, мєлкою буржуазією, нас величали, і так нехай як може виживає.

Люди стали було оборонятися, та в одиночку, то не оборона, треба було комусь людей гуртувати, підказувати їм. А тут саме прибув в наші краї і сам Махно. Він навіть встиг покуматися у нас тут, в Бараниківці. Його скрізь хватало. Старший брат Левка Єгоровича, Мирон, прибув з його отрядом аж з-за Уралу. Його туди, Мирона, вислали ще перед революцією за участіє в молодьожних волнєніях.

Саме Махно і поміг організуватися в оці отряди Каменюки, Огнєва, Маруськи, Колесника, Петра Молнії, та й нашому Блосі. Він, Блоха, наш бараниківський, Іван Погребняк, батькового двоюрідного брата син. Вони хлопці з його отряду й бідові були, та всякому ділу учиться треба. Оце було дядьки й толкують, що дурість впоров цей Каменюка, не треба було його воякам устраівать стрілянину на собраніі комнезамів в Старобільську. А то й не поймеш, наче за простих людей заступається… і тут же в них стріляє. Комнеземів, то люд вибирав і не з гірших. Хлопці поприходили з фронтів з оружієм та і Махно з Каменюкою підсобив нашому атаману Блосі. У Блохи було до сотні вояків, більшість з мєсних. Оце дивись Стефан Стариковий, він же грамотний, в писарчуках був в отряді. Блохою Івана ще малим дразнили, всі в нього батько, мати, брати рослі, а він пуцьвірінок, ото й причепилося до нього прозвисько Блоха. Базувалися вони на Жабівці, між болотами. Туди й зараз на просто пройти, а тоді там такі зарослі очерету, лози, терну були, що на пройдеш, ще й трясовинні місця траплялися, людей і скотину в землю втягувало. Пошти всі банди в окрузі були ліквідовані. Маруську біля хрестового ставка окружили чекісти і порубали, там їх і захоронили. До самої войни хтось доглядав за цією могилою, а вичислить хто чекісти так і не змогли.

А Блоху ніяк не могли взять. Тоді председатєль Старобільського ЧК Мєдвєдєв сам приїхав в Бараниківку брати Блоху. Собрали народ і стали випитувать, а люди мовчать. Сьогодні красні, завтра сині, їх не розбереш, щось скажеш – пристрелять не сьогодні так завтра. Він же Мєдвєдєв, палач був. Приказав з толпи взять двох молодих парубків і його прихвосні стали по звірячому їх бити, а він стояв і посміхався, наче получав удовольсвіє від того. Та ніхто йому нічого не сказав, ні про Блоху, ні про його хлопців. Правда їм вдалося спіймати Семена з Петровського, який приводив Блосі коня з продовольствієм. Били його довго, поки аж він сказав, що вгадав в отряді лише Стефана з Бараниківки, а фамілію не встиг сказати… бо Богу душу віддав.

Тоді чекісти пішли на хитрість. Явився в Бараниківку отряд… якоби од Каменюки, на виручку Блосі. Цих чекістів, що люди бачили, які хлопців били арестували, а Медвєдєв втік. Об’явили, що буде цим нелюдам народний суд. Шукали вихід на Івана Блоху… та він був не глупий і довго сумнівався в них, а тоді все таки вийшов з п’ятьма отрядовцями до них на переговори. Його з засади чекісти зразу ж застрелили, і ще двох, що були з ним убили. Решті ж отрядовцям вдалося розбігтися по селах, розтворитися в людях.

Привезли мертвого Івана і других хлопців в центр села до церкви, туди ж на страту зібрали і всіх Стефанів з Бараниківки та Зелеківки і привселюдно вбивали їх. Показували людям мовляв, хто проти власті – таке всім буде. Ще хотіли їх до коней поприв’язувати і в ярок Кислівський, де скотомогильники, відтягнути. Та на защиту стали священники нашої і Зелеківської церкви, церкви ще служилися, та не слухали вони їх. І тоді привели знахарку Оришку Патієвну, вона якраз їхнього красноармєйця від сказу лічила, його скажена кішка подряпала. І аж до неї прислухалися, всім життя ж дороге… і захоронили всіх убитих у братській моголі скраю на кладовищі. А тоді, коли кладбище обгороджували… партійці дали наказ оставить цю могилу поза кладбищем. Та Льонька Третяк Стефанович, обгородив її, там же його батько лежить. Яшка сільський голова став було супроти, а люди остановили його, так він і присів…»

Погребняк Петро Корнійович, 1892 р.н.

Село Бараниківка , записано в 1976р.

«… Я у бабуськи росла, мій рідний батько помер коли я зовсім малою була, я його й не помню. Мамка в друге вийшла заміж, в сім’ї не все ладилось і понятно,що я там лишньою була. А в бабуськи чотири сини крім мамки було. Один в германську погиб, а три в гражданську, або як називала її бабуська в бандитську. Було залізимо ми з бабуською на піч, а вона і й давай мені розказувати про своє життя-буття. Оце ж як германська завершилась, вона ,та война, якась не божа була, ніхто не знав за шо воювали, чоловіки, які живі остались та в плєн не попали, стали додому вертатися з оружієм, відвикші від важкої селянської роботи, та звикші до спиртного, їм там його для храбрості давали.

Прийшли додому , а тут пєрємєни… у торговців і церковників добро,землю відібрали, начебто для того щоб людям передати… Люд темний, не грамотний був, ото й руководили ним ті у кого винтовка та наган в руках були. Властям хліб був нужен, армію та робочих треба було годувати… ото і трясли бідного селянина як грушу. А тут ще й власть мінялася… то красні, то білі прийдуть… і каждий зі своїми порядками. Ходила в нас тут така приказка : «то красні, то білі, то сині… та всі по нашій спині». І в бабуськи, один син до красних в красноармєйці пішов, а другий до білих, до козаків подався. І обидва вже дома, в наших степах так і погибли. А старший син вже жонатий був, хазяйство своє мав, жінку, дітей, так воєнний комунізм угробив і його. Воно ж як тоді, при тому воєнному комунізмі, як і в голодовку, силою вигрібали зерно і забирали худобу з селянських дворів. Додому до дядька Степана красноармєйський раз’єзд навідався, залишок зерна забирать. Дядька саме дома не було, а жінка,Онисею її звали, стала не пускать їх до коморі…стала своє защищать… та тим, що під руки попалося, з рогачем кинулась на грабителів. Так він один з них і огрів її прикладом по голові і на смерть.

Приїхав дядько Степан додому, а діти біля вбитої матері плачуть. Похоронив він Онисю, а дітей, їх двойко було, віддав жінчиній бездітній сестрі. Вони не погано з чоловіком жили, а діток Господь їм не посилав. Сам же, не довго думаючи ,подався в бандити. Оце ж він був у Блохи, він же Блоха, наш Бараниківський Іван Погребняк, і до себе теж своїх брав. Вони, хоч і бандитами називалися,та великого зла не робили, своїх людей защищали , їх добро. Защищали як могли, билися з властю, оце ж тобі і война. У схватці з красноармєйцями і було вбито дядька Степана. А він же Блоха, бабуська розказували, не глупий чоловік був і отважний, розтолковував нашим людям, що треба вчитися по умному себе защищать. А то як будуть по дворах по одиночці, тільки сам себе защищать, то таким макаром вони, ті шо від власті, половину нашого люду переб’ють, а другу часть голодом виморять. Так воно і вийшло по його словах..правий він був. Того мабуть і зараз Блоху не забувають в нас, і згадують. І братська могила, де люди з банди Блохи, та і він сам поховані, хоча поодалі кладбища знаходиться, а доглянута, та й пожилі люди на Великдень не проходять мимо неї, красне яєчко не забувають покласти … Було на току, я там довго робила, в обідню перерву сядемо у холодку відпочивати, а сторож, дядько Тиміш, нам і давай розказувати…Він сам був лічно в отряді Блохи. Так він казав, що сначала Іван Блоха був правою рукою у самого атамана Каменюки зі Станиці. Тоді відділився і став собирати біля себе своїх… бараниківців, зелеківців, злодіївців. Не довольних тодішньою властю в селах було багато скрізь. Банда Блохи обосновалась на Жабівці, в очеретах. Та там і зараз болота топкі. Чужий, який не знає тієї мєстності , і сьогодні там не пройде. Банда Блохи вбила комнезама Волобуєва, він саме й звірствував тут у нас. Він присланий, не з наших, силою відбирав у людей все, що йому було треба. Недобрий і жестокий був,  багато людей від його рук постраждало. Жизні лишати людей – гріх, і радіти смерті це ще більший гріх, а люди, як казали і моя бабуська, перехрестилися, що чорта прибрали.

І саме в той час, з Черткової на Станицю через Бараниківку слідував красноармійський раз’єзд конних развєдчиков. Командував тим отрядом Баклушинський, його фамілія на слуху у наших людей була, саме він і доклав у Старобільськ про смерть Волобуєва і про банду Блохи. Йому, Баклушинському, і було доручено захватить банду Блохи і унічтожить. Та зробити це було не возможно, хлопці ж у Блохи більше мєсні були, входи і виходи знали, та й серед своїх же були, люди їм вірили і піддержували їх.

Тоді красноармєйці вдалися до обману, перерядилися у бандитів, зняли з себе свою форму,наділи селянську одежу і стали себе вести як і наші хлопці. Ставали на защиту мєсного насєлєнія. Об’явили щоб люди несли їм жалоби на тих, хто силою забирав у них хліб, мед, худобу, кожухи. І люди повірили їм. Стали жалітися , а вони все записували та обіщали повернути награблене . Упросили Мележика, родича Блохи, щоб той передав йому, що прийшла підмога і що треба об’єдіняться. А для цього понятно, що треба було зустріться. Атаман Блоха зібрав своїх хлопців і сказав, що він сумнівається в тих людях, що це щось не те, і що піде він на переговори сам з трьома своїми ближніми товаришами. І якщо він не верниться під обід, то щоб вони бросали все і розбігалися подалі від Бараниківки. Так воно й вийшло, він не ошибся…

Блоха зі своїми хлопцями прийшов в совєт, де должні були догаварюваться, як далі дєйствовать, та його прямо на порозі вбив лічно Баклушинський, а хлопців ще довго мучили, требували щоб вони назвали поіменно всіх хто був у банді. Та тільки один, він не наш, сказав, що в банді були три Степани з Бараниківки. Тоді Баклушинський приказав арештувати і розстрілять всіх взрослих Степанів. Оце під ту руку і попав батько Третяка Альошки Степановича, дядько Фанаська, та дід Бовтячка Кості. А тоді воно якось все притихло, успокоїлось. І власть перестала так звірствовать, і люди притихли. .. було воно так десь до 27-го. ..»

Меженська Серафима Мифодіївна, 1911 р. н.,

с. Бараниківка, записано в 1984р.

«…Воно ж неспокій уже в 20-х появився. Мені вже дев’ять було, хорошо все помню.

Власть своє диктувала, а люди не мирилися з цим, бо годами за своїми законами жили і жили не погано. У кожного своя земелька була, правда тягло не у всіх було, так родинами спрягалися, щоб вовремя посіять і зібрать. А хто не міг, чи не хотів оброблять землю, в оренду її під пополам віддавали. Орендаторів багато було. Оце ж тут на нашому краю орендаторами були Василенки і Проценки. Помню, як бігали по вулицях посильні і закликали людей на сходки. У совєті була должность посильної, вона по хатах розносила ізвєщєнія та бумаги в яких розписатися треба було, та люди в большенстві були неграмотними, хрестики ставили.

У посильної на кожному краю були помошники, хлоп’яки по чотирнадцять-п’ятнадцять літ. Вони каждий день прибігали до совєту і їм посильна давала заданіє сповістить про якесь собитіє,за таку роботу ще й копійки якісь їм платили. Так ото біжать хлоп’яки по вулиці і кричать: «Блоха!»… «Махно!»… «Маруська!»… «Каменюка!»… – це означало, що якась із цих банд ввійшла в слободу. Всім треба було ховатися, казали, що їжу і скотину вони не відбирають, коней теж, вони в конзаводах од борних собі навибирали. А от кожухи і валянки було у де кого за копійки забирали. Батько наш, якщо і вдома був, то нікуди не тікав, зоставався при хаті. А ми з мамкою бігли з кожухами у садки. Садки тоді у людей були великі, закінчувалися терняком і вишником, ото там і можна було сховатися. Блоха, Іван Погребняк, наш бараниківський, нас він не інтересував, та й Махно з Каменюкою заїжджі, теж не інтересні нам були. А ось Маруська, оце для нас дівчат, дітей та підростків була взірцем. На коні літала як молнія. А скакувала на свого буланого вмиг, хоча була вдягнута в довгий козачий сарафан. Вона сама родом з Донщини, з хутора Сітраки. Це не дуже далеко від нас, в сторону Шептухівки. Так ми, дівча тишки, всякий предлог находили, щоб остаться в дворі, хоч одним оком подивиться на Маруську. Її отряд складався з двадцяти семи сабель, це вооружонні мужики, а вона дівка в них атаманша. Їх біля ставка Хрестового красноармійський отряд окружив і порубав, там же й захоронили в одній Маруськиній могилі. ..»

Горбаньова Горпина Зосимівна, 1912р. н.,

Село Бараниківка , записано в 1984р

Отже резюмуємо інформацію що мали і яку маємо.

1.      Іван Блоха(Погребняк): Старіков Стефан (не загинув), Третяк Степан (батько Олексія, загинув, хоч і не був у «банді»), Степан (дадько Фанаська?), Верескун Степан (дід Бовтячка Кості), Степан (дядько Меженської Серафими Мифодіївни), дядько Тиміш (залишився живий), Мележик (якийсь родич).

2.      Біля кладовища на повороті в Злодіївку з Біловодської траси була не лише «оградка», а й невеликий хрест, великий хрест зявився недавно, років з 10 тому. Його встановили за кошт одного з рідних, убитого в ті часи «бандита», кого саме – мені невідомо, організаційний момент був за Снєгірьовим. Могилу називали – могилою Блохи. Як свідчать розповіді людей – Блоху разом з вбитими побратимами заховали тут же, а не десь. Це все сталось 24 чи 25 червня 1921 року.

3.      Керував операцією по знищенню «банди Блохи» Мєдвєдєв Дмітрій Ніколаєвіч, родом з Брянщини (1898-1954). Герой СРСР, відомий також, як очільник партизанів по боротьбі з німцями, а потім з загонами ОУН УПА в 1940-х рр.. Написав книгу про 2 світову війну - «Сильні духом». Баклушинський – виконавець, який названий як убивця Блохи в звіті.

4.      Скільки було вбито разом з Іваном Блохою, невідомо від декількох до декількох десятків людей. Одне зрозуміло, що це був акт залякування, а отже чим більше тим краще … щоб не повадно було … дуже реалістична картина. Зі слів В.А.Аннусової в могилі захоронено 8-10 чоловік разом з атаманом. Точну відповідь на це питаняя можуть дати науковці-археологи.

     Чим більше джерел – тим краще. Далі буде.

Школа - Выпуск41 - 7 класс

Данное фото мне предоставила дочь ученицы с этой фото №6 -  Профатиловой Л.Н., Ирина, она и ее мама помогали в распознавании и датировкой фото. Это фото самое раннее школьное фото (учебный год 1940-41), которое мне попадалось и было размещено на этой странице ранее. Выражаю благодарность Ирине за предоставленную информацию.
Также фото примечательно тем, что ученик под №1 - Яблуненко Федор Ионович погиб в войну, при бомбардировки села, когда была разрушена хата Яблуненко Иона Асекритовича, писал в статье ранее (погибла тогда еще сестра Федора со своим мужем)
https://zlodeevka.blogspot.com/2016/04/5-1941-45.html.

По Огурному А.С. он вроде бы есть на фото, но из-за сохранности плохой, невозможно различить по лицу, но по статуре, напоминает взрослого человека именно №3.

Нижнянские ветераны 1 мировой (редакция от 20.12.18)

Недавно совсем подсказали (беловодский краевед Анна Сидоренко) мне ресурс в интернете, где выложили архивы по 1 Мировой войне, о ее участниках, воинских формированиях и прочем. 
https://gwar.mil.ru/

(иллюстрация взята с обложки книги Герои Первой Мировой из серии ЖЗЛ автор Вячеслав Бондаренко)

Среди прочего я нашел там и нижнян. Применив несколько алгоритмов поиска на сайте я нашел там больше ста человек, которые были мной идентифицированы как "свои". Для сравнения во второй мировой войне около 170 на мемориале в селе и около 300 в общем принимали участие.
Основная информативность этого источника информации это сам факт участия человека в войне, воинское формирование где проходил службу, звание, дата события, характер события (пропал без вести, убит, оставлен на поле боя, ранен, попал в плен), семейное положение, вероисповедание иногда год рождения, профессия, грамотность. 
Основная масса воевала на европейской арене сражений, но были и такие, которые воевали на кавказском фронте. Так среди прочих я нашел своих двух прадедов, что они воевали и были ранены, об одном я знал и ранее, а о втором - было для меня новостью.
Выражаю искреннюю благодарность неравнодушным.
Итак приведу список их ниже. 

1	Дреев	Никонор	Минович
2	Дреев	Алексей	Прокофьевич
3	Дреев	Федор	Минаевич
4	Дреев	Марк	Павлович
5	Дреев	Семен	Иванович
6	Дреев	Никифор	Маркович
7	Дреев	Антон	Константинович
8	Дреев	Прокофий	Корнеевич
9	Дреев	Лука	Калинович
10	Дреев	Гавриил	Корнеевич
11	Дреев	Емельян	Максимович
12	Дреев	Федот	Федорович
13	Дреев	Леонтий	Иванович
14	Дреев	Филип	Амосович
15	Дреев	Сидор	Иванович
16	Дреев	Игнатий	Ефимов
17	Дреев	Антон	Калинникович
18	Дреев	Емельян	Федорович
19	Дреев	Лазарь	Евфимович
20	Дреев	Мина	Александрович
21	Дреев	Тимофей	Иванович
22	Дреев	Михаил	Евсеевич
23	Дреев	Александр	Трофимович
24	Дреев	Прохор	?
25	Дреев	Павел	Андреевич
26	Дреев	Михаил	Иосифович
27	Дреев	Павел	Абрамович
28	Каплунов	Роман	Николаевич
29	Задорожный	Евгений	Филипович
30	Панченко	Матвей	Фомич
31	Аргат	Ипатий	Игнатович
32	Панасенко	Григорий	Васильевич
33	Шевченко	Андрей	Емельянович
34	Задорожный	Харлампий	Никитич
35	Тарабанов	Анисим	Онуфриевич
36	Яблоненко	Алексей	Савельевич
37	Осипенко	Василий	Данилович
38	Дреев	Илья	Кондратьевич
39	Очкалов	Купирян	?
40	Шевченко	Андрон	Емельянович
41	Лукьянцев	Харитон	?
42	Горбулич	Ерофей	?
43	Мележик	Емельян	?
44	Огурный	Константин	?
45	Осипенко	Матвей	?
46	Очкалов	Никифор	Сергеевич
47	Очкалов	Давид	Андреевич
48	Волченко	Федор	?
49	Смажко	Герман	Емельянович
50	Гавриленко	Изосим	Иванович
51	Горбулич	Герасим	Ефимович
52	Горбулич	Стефан	Федотович
53	Горбулич	Арефий	?
54	Задорожный	Сидор	Семенович
55	Осипенко	Давид	Петрович
56	Дреев	Елпадифор	?
57	Дреев	Мартин	Карпович
58	Дреев	Никон	Кондратьевич
59	Коломиец	Лаврентий	Борисович
60	Шевченко	Спиридон	Леонтьевич
61	Шевченко	Гавриил	Александрович
62	Смажко	Кирил	Алексеевич
63	Шевченко	Михаил	Леонтиевич
64	Карабут	Андрей	Прокофьевич
65	Шевченко	Игнат	Борисович
66	Полтораков	Иосиф	Иванович
67	Яблоненко	Кирил	Андреевич
68	Карабут	Михаил	Кондратьевич
69	Осипенко	Тихон	Данилович
70	Огурный	Софрон	Петрович
71	Мележик	Емельян	Пантелеймонович
72	Коломиец	Тимофей	Константинович
73	Горбулич	Сафрон	Ефимович
74	Очкало	Кирил	Козьмич
75	Шевченко	Дмитрий	Александрович
76	Коломиец	Харитон	Борисович
77	Карабут	Алексей	Яковлевич
78	Тарабанов	Сергей	Иванович
79	Толстушенко	Иван	Трофимович
80	Яблуненко	Алексей	Андреевич
81	Панасенко	Прокопий	Федотович
82	Мележик	Мифодий	Прокофьевич
83	Свилзунов	Иван	Михайлович
84	Козленко	Маркиян	Фролович
85	Шевченко	Алексей	Гаврилович
86	Шевченко	Карп	Антонович
87	Доля	Никита	Михайлович
88	Полторак	Аким	Васильевич
89	Лукьянцев	Иван	Тимофеевич
90	Шевченко	Арсей	Ефимович
91	Шевченко	Дмитрий	Гаврилович
92	Панасенко	Прокофий	Елисеевич
93	Карабут	Мартин	Филатович
94	Огурный	Герасим	Сергеевич
95	Волченко	Григорий	Андреевич
96	Мележик	Евдоким	Тимофеевич
97	Мележик	Севастьян	Михайлович
98	Задорожный	Давид	?
99	Шевченко	Филип	Федорович
100	Яблуненко	Емельян	Асекритов
101	Огурный	Михаил	Петрович
102	Шевченко	Григорий	Павлович
103	Карабут	Иван	Антонович
104	Шевченко	Лаврентий	Александрович
105	Карабут	Федул	Гаврилович
106	Денисенко	Степан	Савельевич
107	Куделя	Петр	?
108	Горбулич	Стефан	Федотович
109	Горбулич	Арефий	?
110	Лукьянцев	Тимофей	Самойлович
111	Волченко	Федор	?
112	Смажко	Герман	Емельянович
113	Горбулич	Герасим	Ефимович
114	Дреев	Нил	?
115	Лукьянцев	Леонтий	Иванович
116	Лукьянцев	Иннокентий	Григорьевич
117	Мележик	Александр	Федосеевич
118	Зубков	Поликарп	Павлович
119	Штокомов	Иннокентий	Петрович
120	Шевченко	Митрофан	Петрович
121	Очкалов	Василий	Аксентьев
122	Зосименко	Григорий	Андреевич

Орина як пам'ять мого роду

Ось і настав той час, коли я вирішив розповісти не тільки про когось, а й про себе, через коротку оповідь про свою бабусю.

Мою бабушку (саме так кажуть в моєму україномовному та проте з великою кількістю російського суржика селі) по батькові всі в сімї називали Орина, по паспорту вона Ірина з роду Мележиків, "романців" по вуличному. Саме вона стала каталізатором якихось хімічних реакцій в мені, які як ланцюгова реакція запущена колись ідуть і понині. Я про свої історичні розвідки-пошуки. 

 (фото датується жовтнем 1967 року)

Розповім про бабушку трохи. Вона прожила довге та непросте, як і багато хто тоді, життя. Працювати почала років з 12-ти і все це були якісь важкі роботи в полях. Вже, коли їй було за 60 вона якось впала і зламала ногу, і це її турбувало до останнього. Народилась вона в далекому 1918 році, а померла в 2016 у віці 97 років, вік довжиною майже в 100 років!. Вона була неграмотною, коли всі йшли в школу, казала вона, я йшла на працю, вносити свою долю в сімю. Закінчила якісь курси по ЛікБез-у і все. Читала дуже повільно, а щоб писала я такого і не бачив, колись натрапив на її листа чоловікові, видно було що дуже їй важко давалось те письмо. Та зате у неї була дуже ясна пам'ять і вона багато чого могла розповісти. Мені до сих пір як зараз ввижається її розповідь, як одного разу біг по селу активіст, у якого був причеплений червоний бант на грудях, зі Слободи(центр села так називали) і кричав: «Всі на сходку, всі на сходку! Лєнін вмер!» (а це було в далекому 1924 році). І слухаючи це, якось плив часу змінювався, і якось ти відчував якусь дотичність до всього того, що вона розповідала. Вона була памяттю мого роду. Розповідала перш за все як звали і коли жили її пращури, про родинні звязки, хто був чийого роду, хто з ким родичався. І саме з її слів я зробив замальовку першого Родинного Древа. Далі пішла архівна робота яка в основному підтверджувала бабушкини розповіді, та доповнювала їх. В колись достатньо великому селі (з населенням більш як за 3000 тисячі жителів) вона знала дуже багато про кого, а особливо про свою рідню чи людей зі свого крайку. А жила вона спочатку на подвірїі де живе нині її син Петро, потім в роки колективізації вони перебрались в дім дитинства її матері Лампії, яка була з роду Шевченків, де зараз живе Дреєв Володимир. Пережила саме там Голодомор, про жертв його з нашої родини і не тільки я вперше почув саме від неї.

Одна з історій, яка завжди навівала жах, була історія смерті Архипа Шевченко, дядька бабушки Орини. Він з сімєю та батьком виїхали в колективізацію в конзавод, та щось там не заладилось і він повернувся назад, а хата вже була зайнята, якраз сімєю Лампії. Поселився він неподалечку в якомусь сарайчику з усією сімєю. В надії на заробіток Архип все одно ходив туди(на конзавод в деркул) пішки. Так було і того разу, він зайшов до сестри Лампії, та йому налила молока в дорогу і він ідучи так і закляк десь в степу так і стояв до весни, вище кладовища, а за спиною в котомці лежала замерзнута бутилка молока. Згодом і всі його домашні померли від голоду. Пишу зараз і до сих пір мені не віриться що таке могло бути, мурашки по кожі..

 Потім вона підросла і почалось доросле життя. Перше її весілля було для всіх в моїй сімї таємницею, адже цей епізод був дуже короткий і якийсь болючий для бабусі, про нього вона не любила згадувати, як вона виходила заміж на Вішняки (народна назва села Колмиківка Мілеровського району Ростовщина), прожила там дуже короткий час і зі своїм приданим "скарбом" повернулась додому. Колись при розмові з Дреєвим Іваном Фетисовичем, ось що він згадав про це: «я (Іван) тоді був дуже малий, якось каже їхав мимо двору весільний поїзд (а його двір був один із останніх на селі зі сторони Вішняків) люди й перестріли «свальбу». І каже памятаю як зараз молоду Орину з довгою рудою-рудою косою, з конопушками на щоках . Мати мені каже сходи за капустиною, я збігав і приніс капустину для молодих». Навіщо саме капустину це питання відкрите для мене і зараз. Як казала бабушка, про причини розлучення, він(її вишняківський чоловік – імені вона його так і не сказала ніколи) взявши мене в дружини сам на Вулицю продовжував ходити. Це її зобиджало. Горда була і справедлива. Потім вона вийшла заміж за Задорожнього Харлама Ярофійовича, у них народився син у 1938 році – Олександр (мій улюблений дядько з дитинства, він жив у Городі(так тоді називали Ворошиловград, нині Луганскьк) і інколи навідувався до матері, любив рибалити. Але перш за все мета його приїзду була допомогти матері, дуже був роботящим і ввічливим чоловіком. Вже немає його – помер в далекому 2002 році – ця втрата була одна з найболючіших для бабушки Орини, важко переживати своїх дітей. Та все ж, не будем забігати наперед. Харлам був водієм і його забрали одним із небагатьох на фінську війну. З неї він повернувся, а вже з другої світової, куди його одразу ж забрали теж, він вже не повернувся, пропав без вісти. До сих пір я не знайшов коли і при яких обставинах він загинув. Вже після війни бабушка одружується втретє і в останнє. З Дреєвим Володимиров Лукьяновичем, моїм дєдушкою. Пройшов війну, був у полоні. У них народились діти: Петро, Федір(мій батько) та Валентина(дочка, в якої доживала у Міловому свої останні роки бабушка Орина, коли хата її без догляду і отоплення почала розвалюватись).

(Фото датується 10.10.1951 роком - Задорожній Олександр Харлампійович, Дреєв Володимир Лукянович, Дреєв Петро Володимирович, Дреєва Орина Григоровна, Дреєв Федір Володимирович)

 Ще з Харламом бабушка оселилась на подвірї, де пройшло дитинство мого батька, колишній двір Корніїв, як вона казала, які втекли ще в колективізацію з села. В часи німецької окупації, хтось із дітей того Корнія приходив і виганяв бабушку з двору. Та бабушка нікуди не пішла, та й окупація була не довгою, а з німцями пішов з села і корніївський син і конфлікт було вичерпано для неї. Саме тут і жили вони сімєю з Володимиром Лукяновичем. Він помер в далекому 1988 році, саме с тих пір вона жила в самотності.

(фото біля своєї хати)

Вона дуже любила поговорити, розпитати, сама розказати – а тут таке, хвора нога далеко не відпускала від подвіря, таким чином привязавши її немов на невидимий ціп. Йдучи зі школи я часто заходив до неї, щось трохи їй міг пособить, нанести дров, вугілля, води «подрать» яйця в курей та іншу дрібну роботу. Потім вона мене кормила обовязково, я щось жував а вона в цей час щось мені розповідала, якщо всі нагальні теми були обговорені, то вона бралась за спогади. І ось саме ці спогади її сформували мене саме таким, який я є зараз. І за це я дуже вдячний своїй бабушці Орині, низький їй уклін за все. В моїй памяті вона буде жити вічно.

P.S.: ця маленька оповідь ніяк не применшує вплив на мене іншої Бабусі, маминої мами, бабушки Мані, яка мене няньчила все моє дитинство, а також ролі дєдушок. Усім вдячний за моє світле, майже безхмарне дитинство, з його радістю і горем, пригодами, надіями, друзями і найкращими батьками і братом. 

Список верующих за 1925 год Крестовоздвиженской церкви

Попал мне в руки любопытнейший документ - отголосок из прошлого. Это "Списки верующих Нижне-Бараниковского религиозного общества Белолуцкого! района" начато 13.7.1925 и окончено 13.7.1926. Подписано Беликом Матвеем - председателем церковной 50-ки.

Список состоит из 1430 человек, возраст заканчивается 1908 годом рождения там, младше нет. Таким образом все до 18-ти лет не вошли в этот список, так же как и активисты атеисты. У меня есть данные из "клировой ведомости за 1916 год", что тогда население слободы составляло 2591 человек, на тысячу меньше чем в этом списке. Т.е. население через 10 лет осталось на таком же приблизительно уровне и приближалось скорее всего к 3000 тысячам в 1929 году а не 4000, как я предполагал.
В 1935 году население села было около 2300 человек, если данные конечно достоверны, а после войны население упало к 1202 человек (это при том что мемориал в селе насчитывает 170 погибших, по моим данным эта цифра стремится к 300 и больше погибшим, а где еще 800 человек? Пусть в 1937-38 пострадали человек 50, умерли от ран после войны и послевоенного голода какое-то количество, но не 750 же. Разность между 1916 и 1935 - минус 300 человек, неверна в корне. 100 человек выселили в коллективизацию, человек 200 разбежалось по шахтам в Голод и чуть ранее - как итог в Голодомор не умер ни единый человек? А ответ на этот вопрос однозначен - НЕТ! Умерло, и очень много. Будем искать, авось что еще найдется.
Интересная градация в документе - напротив каждого двора указывается социальное положение его главы (бедняк, средняк или зажиточный(таких было дворов пять лишь (Панасенко Емельян Яковлевич, Дреев Ефим Петрович, Воронин Матвей Никонорович, Панченко Корнилий Петров, Панченко Ирина Александровна), основная масса средняки, а бедняков процентов 30)). 

Этот документ - есть неопровержимое доказательство очень скурпулезной подготовки к коллективизации и раскулачиванию 1929, 30 годов.
Также документ является очень познавательным в плане генеологических изысканий, ведь указан год рождения всех фигурантов. Историческая ценность его огромна, структура записи позволяет, при должных знаниях, провести анализ того, кто где жил, ведь скорее всего опись велась обходя все дворы один за другим за редким исключением. По нашему селу архивные документы заканчиваются 1870 годом (метрики, ревизские сказки и прочее) за редким исключением. Поэтому этому документу, лично для меня, просто цены нет.

Выражаю Огромную благодарность за находку Титову Алексею.

30 лет землетрясению в Армении.

Кто не очерствел в суровых реалиях жизни в Украине, остановись на 1 минуту ...
Как говорят медиа-специалисты срок жизни новости три дня, а потом "манипуляторы" переключают внимание "толпы" на что-то другое. 

 7 декабря 1988 года в 10 часов 41 минуту за короткие мгновения смерть унесла около 25 000 людей ... не разбираясь, без войны ... раз и нет судеб ... раз и покалечены судьбы до конца жизни ... вспомни - зажги свечу или помолись или просто подумай об этом!
Говорят раньше поминать можно ...
Вот что я писал ранее о том, как моя маленькая Родина, село Нижнебараниковка и Землетрясение в Армении 30 лет назад пересеклись.
https://zlodeevka.blogspot.com/2016/06/blog-post_95.html
Оставайтесь Человечными ни смотря ни на что!!!  Помним.

P.S.: Написание этой статьи-заметки навеяла мне одна моя добрая знакомая, родом из Армении, со звучащим именем Армине, что означает Судьба.