Світла пам'ять про маму — Любов Тимофіївну Дреєву
1949–2001
Так давно — і наче зовсім недавно…
Двадцять п'ять років минуло відтоді, як я востаннє чув твій голос, мамо. Двадцять п'ять років, як не бачив твоїх очей, не чув твоїх слів, не міг просто підійти й обійняти тебе.
Рідна мамо моя… Як же я сумую за тобою.
Час невблаганний. Він змінює нас, змінює світ довкола, забирає людей, яких ми любимо. Але є речі, над якими він не владний. Це пам'ять. Це любов. Це ті невидимі ниточки, що назавжди пов'язують нас із найдорожчими людьми.
Мені хотілося дізнатися про тебе більше. Не лише згадати те, що збереглося у власній пам'яті, а й побачити тебе очима інших людей. Тих, хто знав тебе ще маленькою дівчинкою, хто сидів поруч за шкільною партою, ділив із тобою радощі юності, навчався у тебе або працював поряд.
Так поступово почали складатися ці спогади. З листів, розмов, окремих історій і дрібниць, які дивовижним чином пережили десятиліття.
І кожна така розповідь повертала мені частинку тебе.
Дівчинка з Нижньої Бараниківки
Мамине дитинство минуло в Нижній Бараниківці — селі, де людське життя було нерозривно пов'язане із землею, працею, школою, родиною та сусідами.
То був інший світ. Світ, у якому старші люди вечорами збиралися біля хат, сідали на колоди чи лави й неквапливо розмовляли про життя. Де про людину судили не за її статками чи посадою, а передусім за працьовитістю, розумом і ставленням до інших.
Саме таким запам'ятала своє дитинство Віра Андріївна, яка згодом стала маминою ученицею.
Вона згадувала стареньких односельців, що любили повторювати народну мудрість: «Сьогодні пан, а завтра пропав» або «Порожній колос угору тягнеться, а повний до землі хилиться».
Особливою повагою в селі користувалися діти, які добре навчалися. І серед них називали двох сестер Лук'янцевих — Любу й Надю.
«Тямущі до науки дівчата в Тимохи Куточка», — говорили про них односельці.
Це була своєрідна народна відзнака, яку не вручали на урочистих зборах і не записували в жодних документах. Але вона багато важила, бо за нею стояло щире визнання людей.
Мені приємно думати, що вже тоді, ще зовсім маленькою, мама вирізнялася своєю допитливістю та любов'ю до знань.
Втім, якою вона була насправді?
Відповідь на це запитання залишив її однокласник і давній друг Федір Тимофійович Козленко.
Дитинство, яке залишилося назавжди
У грудні 2015 року Федір Тимофійович написав мені великого листа. Він виконав свою обіцянку — поділився спогадами про маму.
Це був не просто лист про колишню однокласницю. Переді мною відкрився цілий світ дитинства, юності, дружби й сільського життя, яке давно залишилося в минулому.
Свою розповідь він почав із найперших років.
Виявляється, мама й Федір познайомилися ще в дитячих колгоспних яслах. Вони містилися у великій старій хаті неподалік Макарів. Там був просторий двір із купами піску, де гралися діти, велика піч під навісом, на якій готували їжу, і довгі столи просто неба.
Федір Тимофійович навіть через багато років пам'ятав запах тієї їжі.
А ще — величезні калюжі теплої дощової води, які були для малечі справжньою радістю.
Поки матері працювали в полі та на фермах, діти проводили час разом під наглядом нянь.
Я читаю ці рядки й намагаюся уявити маму зовсім маленькою. Як вона грається у дворі, бігає з іншими дітьми, радіє дощу.
Адже я ніколи не знав її такою.
Для мене вона завжди була мамою. А тут раптом постає маленька дівчинка зі своїм дитинством, яке минуло задовго до мого народження.
Потім настали шкільні роки.
Федір Тимофійович згадував:
«Люба прийшла до першого класу маленькою-маленькою, кругленькою, світленькою, скромною дівчинкою. Непомітна й тиха, вона спочатку нічим особливим не вирізнялася серед інших учнів».
Але за цією скромністю ховалися наполегливість, старанність і неабиякі здібності.
І одного дня про них заговорила вся школа.
Контрольна, після якої все змінилося
Цю історію Федір Тимофійович пам'ятав настільки добре, ніби вона трапилася зовсім недавно.
Наприкінці навчального року, коли діти закінчували п'ятий клас, до школи приїхала інспекторська комісія з районного відділу освіти.
Учням запропонували контрольну роботу з математики.
Завдання виявилися надзвичайно складними. Більшість класу, а це було близько тридцяти дітей, не змогла їх виконати. Дехто впорався лише частково.
І лише одна учениця не просто розв'язала всі завдання, а зробила це достроково й отримала відмінну оцінку.
Це була Люба Лук'янцева.
Новина миттєво облетіла школу.
Хтось дивувався, хтось не вірив, дехто навіть вважав це випадковістю.
Але подальші роки довели, що випадковості не було.
Мама стала однією з найкращих учениць школи. Її знання, працьовитість і здібності викликали повагу серед учителів та однокласників.
Вона стала незмінною старостою класу, а Федір очолював піонерський загін.
Разом вони організовували шкільні заходи, допомагали учням, які відставали в навчанні, готували стінгазети, брали участь у виставах, допомагали літнім людям.
Одного разу школярі кілька місяців репетирували п'єсу Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».
Мама й Федір грали головні ролі.
Виставу показували кілька разів, і, за його спогадами, глядачі зустрічали юних артистів оплесками.
Мені дуже хотілося б побачити хоч одну фотографію з тієї вистави.
Побачити маму на сцені, почути її голос, дізнатися, як вона грала, сміялася, хвилювалася перед виступом.
Але таких фотографій у мене немає.
Залишилися лише слова людини, яка була поруч.
І я вдячний навіть за них.
Юність, сповнена простих радощів
У листі Федора Тимофійовича оживає ціла епоха.
Весняні й осінні вечори, коли біля школи запалювали великі святкові вогнища. На пагорб сходилося майже все село — від малих дітей до стареньких. Лунали пісні, звучали барабани й сурми, молодь танцювала, а полум'я освітлювало навколишні сади та левади.
Влітку діти проводили вільний час біля річки, а старші допомагали дорослим у колгоспі.
Взимку всі поспішали на гору біля невеличкого лісу, який називали Довгеньким. Там до самого вечора каталися на санчатах і лижах.
До речі, саме лижі, як згадував Федір під час нашої телефонної розмови, давалися мамі нелегко.
Вона часто падала.
Ця маленька подробиця чомусь особливо зворушує мене.
Адже за всіма розповідями про її здібності, успіхи й талант раптом з'являється звичайна школярка, у якої щось не виходить.
І я ніби бачу її — маленьку, усміхнену, серед засніженого сільського пагорба.
Були й музичні вечори.
Однокласник Микола Дреєв, якого називали Макарівським, уже в сьомому-восьмому класі добре грав на баяні. Біля його двору збиралася молодь із різних куточків села. Хтось приходив пішки, хтось приїжджав велосипедом.
Лунала музика, співали пісень, танцювали, жартували.
Серед цих хлопців і дівчат була й моя мама — Люба, разом зі своїми подругами.
У суботу школярі ходили до клубу дивитися кіно.
А взимку 1963 року відбулася ще одна подія, яку Федір запам'ятав на все життя: поїздка до Біловодська для вступу до комсомолу.
Діти їхали в кузові вантажівки, накритої старим брезентом, ховаючись від морозу в соломі. Через глибокі сніги довелося добиратися окружною дорогою через Стрільцівку.
Для багатьох сільських школярів районний центр був майже незнайомим світом.
Велика церква, магазини, будинок культури, бібліотека, бетонний міст, електричне освітлення — усе справляло враження.
Федір згадував хвилювання перед комісією, урочисту атмосферу, радість після завершення випробування.
Сьогодні ці подробиці можуть здаватися далекими. Але це була їхня юність, їхнє життя, їхні маленькі й великі події.
І мама була частиною цього світу.
Дороги, що розходяться, і дружба, яка залишається
Після восьмого класу дороги однокласників почали розходитися.
Федір Козленко вступив до професійно-технічного училища в Біловодську, а мама разом з іншими учнями продовжила навчання в Бараниківській середній школі.
Саме в ті роки, за спогадами однокласника, вона почала ближче товаришувати з моїм майбутнім батьком — Федором Дреєвим.
Але старих друзів мама не забувала.
Вона листувалася з Федором Козленком, який згадував, що саме від Люби листи надходили особливо часто. Писали й інші однокласниці — Павліна Мележик, Раїса Дреєва.
Дівчата тоді жили в інтернаті, а на вихідних, коли випадала нагода, зустрічалися зі старими друзями.
Федір з особливою теплотою згадував свої проводи до армії.
У дворі та хаті зібралося багато людей. Але серед гостей були лише дві дівчини — Люба й Рая.
Вони пройшли разом з усіма через село, потім поїхали до Біловодська на відкритій машині холодного листопадового дня.
На прощання подарували Федорові хустинки на згадку.
А коли автобус рушив, довго махали йому вслід.
Скільки минуло років, скільки подій пережили ці люди, а він пам'ятав ті хустинки.
І пам'ятав маму.
Згодом у кожного почалося доросле життя — родини, діти, робота, щоденні турботи.
Зустрічі ставали рідшими, але дружба не зникла.
Федір Тимофійович приїздив до рідного села, навідував матір, а згодом, коли її вже не стало, повертався просто для того, щоб побачити знайомі місця.
Іноді зустрічав маму.
Вони розповідали одне одному про життя, дітей, роботу, про радощі й труднощі.
А розмова непомітно повертала їх у дитинство.
Покликання — бути вчителькою
Мама обрала професію, яка стала важливою частиною її життя.
Вона стала вчителькою.
Почала викладати англійську мову й водночас навчалася в Горлівському інституті іноземних мов.
Її учениця Віра Андріївна згадувала, що з нетерпінням чекала повернення Любові Тимофіївни з інститутських сесій.
Адже щоразу вчителька привозила щось нове: англійські пісні, вірші, лічилки, цікаві навчальні матеріали.
І все це діти вивчали не лише під час уроків, а й після них.
Мама вміла зробити навчання цікавим.
Але за цією легкістю стояла наполеглива праця.
Коли її учні після восьмого класу переходили до інших шкіл, вони нерідко виявлялися краще підготовленими з англійської мови, ніж їхні нові однокласники.
Особливо промовистою стала історія районної олімпіади.
У дев'ятому класі команда Бараниківської школи, до якої входило багато учнів із Нижньої Бараниківки, посіла третє місце.
Це було вагоме досягнення, адже в районі працювали й спеціалізовані класи з поглибленим вивченням англійської мови.
Коли молоду вчительку Тетяну Анатоліївну Толмачову почали вітати з успіхом, вона відповіла:
«Це не моя заслуга. Це праця моєї колеги Любові Тимофіївни з Нижньої Бараниківки».
Мабуть, для вчителя важко уявити краще визнання.
Адже справжній результат його праці — не лише оцінки в журналі, а знання, які залишаються з учнями на роки.
Учителька, яка ніколи не підвищувала голосу
Ця риса мами повторюється в різних спогадах.
Віра Андріївна писала, що Любов Тимофіївна завжди була спокійною, врівноваженою й надзвичайно доброю людиною.
Іноді настільки доброю, що дехто навіть користувався цим.
Працюючи вихователькою групи продовженого дня, вона могла допомогти дітям практично з будь-якого предмета.
Учні між собою називали її «вчителькою-всезнайкою».
Згодом мама викладала й географію.
І тоді звичайні уроки перетворювалися на уявні подорожі далекими країнами та континентами.
Діти починали цікавитися світом, передплачували журнал «Вокруг света», дивилися телевізійний «Клуб кіноподорожей».
Їм хотілося знати більше, щоб не відставати від своєї вчительки.
А ще Віра Андріївна переказала мені слова Володимира Юхимовича Литвинова, досвідченого освітянина, який тривалий час працював інспектором районного відділу освіти, а згодом очолював його.
Згадуючи вчителів Нижньобараниківської школи, він із повагою називав Ковальову, Донченка, Шевченка, Милокоста.
А про маму сказав особливо:
«А географ Дреєва-Лук'янцева — це взагалі скарб. Треба ж було такій світлій голові народитися в глибинці й залишитися там назавжди».
Я перечитую ці слова й думаю про те, скільки талановитих людей прожили своє життя далеко від великих міст, не прагнучи слави чи визнання.
Просто робили свою справу.
Навчали дітей.
Віддавали їм свої знання, час, терпіння й частинку душі.
І залишали по собі пам'ять, яка іноді виявляється міцнішою за будь-які нагороди.
Зима 1975 року
Ще один надзвичайно дорогий для мене спогад залишила Тетяна Іванівна Бережна.
Вона навчалася в десятому класі Бараниківської середньої школи, коли на початку 1975 року до них прийшла викладати англійську моя мама.
Тетяна Іванівна почала свого листа з роздумів про пам'ять.
Про те, як багато важливого безповоротно зникає з часом. Як ми не помічаємо звичайних подій, не знаючи, що через десятиліття саме вони стануть для когось безцінними.
«Якби я тоді могла хоча б припустити, якого значення набудуть ці події сьогодні…» — писала вона.
У той час у Бараниківській школі склалася непроста ситуація: у середині навчального року звільнилася вчителька англійської мови.
Спочатку уроки замінювали іншими предметами.
А потім одного дня до класу прийшла Любов Тимофіївна.
Учні з Нижньої Бараниківки, які вже знали її раніше, зустріли появу вчительки з неприхованою радістю.
«О! Любов Тимофіївна! Ура!» — згадувала Тетяна їхню реакцію.
І це, мабуть, багато про що говорить.
Адже діти рідко приховують свої справжні почуття.
Тетяна Іванівна пам'ятала маму не надто виразно, але зберегла деякі дивовижно точні деталі.
Світло-каштанове волосся. Тепла хустинка на плечах. Вузька сіра спідниця, здається, у клітинку. Світлий тонкий светр.
Звичайний зимовий день.
Звичайний урок.
І моя мама, яка входить до класу.
Я читаю ці рядки й ніби намагаюся зазирнути в той далекий 1975 рік.
Побачити її такою, якою побачила Тетяна.
Тоді мамі було близько тридцяти років, хоча школярам вона здавалася значно старшою.
Викладала вона в цьому класі недовго — можливо, одну чверть або навіть менше.
Але одна особливість її уроків запам'яталася Тетяні на все життя.
До кожного заняття учні мали вивчати кілька нових англійських слів.
І мама неодмінно перевіряла їхні знання.
Для школярів це було незвично, адже попередні вчителі не вимагали такої систематичної роботи.
Але навіть тоді Тетяна розуміла, наскільки правильним був цей підхід.
І ще одна деталь.
За весь час навчання вона не пам'ятала жодного випадку, щоб мама підвищила голос на учнів.
«Можливо, просто не було приводів. А можливо, вона була талановитим педагогом», — написала Тетяна Іванівна.
Мені здається, відповідь тут очевидна.
Але найбільше мене зворушили її заключні слова:
«Твоя мама залишилася в моїй пам'яті світлою плямою і добрими спогадами».
І це написала людина, яка знала маму зовсім недовго.
Гордість дідуся Федора
Серед усіх спогадів є одна маленька історія, яка особливо дорога мені своєю простотою.
Її розповіла Віра Андріївна.
Одного дня мамин дідусь Федір ішов до магазину у Вишняківку.
Дорогою зайшов до її бабусі.
Він був надзвичайно щасливий і хотів поділитися радістю: його улюблена онучка Люба вступила до інституту.
За словами Віри Андріївни, його гордості не було меж.
Я уявляю цього старенького чоловіка, який іде сільською дорогою й не може втримати в собі радісної новини.
Йому хочеться розповісти про неї всім.
Його онучка вступила до інституту!
Сьогодні, можливо, це здається звичайною подією.
Але для сільської родини тих років така звістка була справжнім святом.
І я думаю: як багато любові було в цій простій історії.
Любові й віри у свою дитину.
Остання зустріч
Є в листі Федора Тимофійовича Козленка сторінки, які мені особливо важко читати.
Вони стосуються осені 2001 року.
Тоді мама вже була в лікарні.
Федір Тимофійович теж проходив лікування і, дізнавшись, що там перебуває його давня подруга, прийшов її провідати.
Вони зустрічалися кілька разів.
Сідали на лавочці наприкінці лікарняного коридору й довго розмовляли.
Про все.
Про життя, дітей, родини, роботу. Про те, що вдалося зробити, а що залишилося нездійсненим. Про радощі й болі, про прожиті роки.
Мабуть, згадували й дитинство.
Ті далекі ясла з великим подвір'ям. Шкільні роки. Контрольну з математики. Виставу «Сто тисяч». Вечори біля вогнища. Проводи до армії.
Можливо, сміялися, згадуючи, як мама падала на лижах.
Я не знаю, про що саме вони говорили.
І вже ніколи не дізнаюся.
Але знаю, що для Федора Тимофійовича ці розмови залишилися надзвичайно важливими.
Він писав:
«Мама Люба… Однокласниця, друг, моя дорога товаришка, порадниця й співрозмовниця. Одна з найближчих мені людей, з якою довелося жити, навчатися, дружити й спілкуватися протягом усього життя».
Ці слова багато означають.
Адже не кожному судилося залишити по собі таку пам'ять.
Тоді, восени 2001 року, відбулася їхня остання зустріч.
А згодом мами не стало.
Їй було лише п'ятдесят два роки.
Такою вона залишилася в пам'яті
Наприкінці свого листа Федір Тимофійович написав слова, до яких я подумки повертаюся знову й знову.
«Згадуючи Любу, я бачу дівчинку-школярку, випускницю. Милу, ніжну й добру, у шкільній формі, білосніжному фартушку, з бантами в косах. Ділову, розумну й доброзичливу.
Такою мені пам'ятається твоя мама і той час, у якому ми жили».
Минуло стільки років.
Він прожив довге життя, побачив багато різного, пережив радощі й втрати.
А в його пам'яті мама залишилася юною дівчиною з бантами в косах.
Мабуть, у цьому й полягає одна з дивовижних властивостей людської пам'яті.
Вона зберігає не лише події.
Вона зберігає людей такими, якими ми їх любили.
Іноді — назавжди молодими.
Те, що не встигаємо запитати
У своєму листі Тетяна Іванівна Бережна написала ще одну важливу думку.
З роками ми починаємо зовсім інакше дивитися на минуле.
Те, що колись здавалося незначним, раптом набуває величезної цінності.
Але час уже минув.
Немає людей, які могли б відповісти на наші запитання.
Немає можливості повернутися в той день, перепитати, уточнити, запам'ятати.
І справді, скільки всього я хотів би запитати в мами сьогодні.
Про її дитинство.
Про дідуся Федора, який так радів її вступу до інституту.
Про її перше кохання, про шкільних друзів.
Про те, чому вона обрала професію вчительки.
Про її мрії.
Про те, чого вона боялася, чому раділа, про що шкодувала.
І просто поговорити.
Не про щось надзвичайне.
А про звичайне життя.
Розповісти, як я живу, що зі мною відбувається, чого досягнув, що мене хвилює.
Почути її пораду.
Або навіть не пораду.
Просто голос.
Мамин голос.
На жаль, життя не завжди залишає нам час для таких розмов.
І часто ми усвідомлюємо це надто пізно.
Саме тому я так ціную ці листи.
Вони не можуть повернути маму.
Але дозволяють хоча б на мить наблизитися до неї.
Побачити її очима тих, хто пам'ятає.
Людина залишається в людях
Мама прожила не таке довге життя, як хотілося б.
Вона не встигла побачити всього, що могло чекати на неї попереду.
Не встигла порадіти багатьом подіям у житті своїх дітей та онуків.
І ця несправедливість часу болить навіть через двадцять п'ять років.
Але сьогодні, перечитуючи спогади про неї, я розумію ще одну важливу річ.
Людське життя вимірюється не лише прожитими роками.
Воно вимірюється тим, що ми залишаємо після себе.
Мама залишила свої знання учням.
Свою доброту — людям, які її знали.
Свою дружбу — тим, хто проніс пам'ять про неї через десятиліття.
А нам, своїм дітям, — любов, яку неможливо забути.
Віра Андріївна пам'ятає вчительку, що відкривала дітям світ.
Тетяна Іванівна — спокійну жінку в теплій хустинці, яка терпляче навчала англійських слів.
Федір Тимофійович — маленьку світловолосу дівчинку, свою подругу, з якою пройшов крізь дитинство та юність.
А я пам'ятаю маму.
І в цьому одному слові для мене значно більше, ніж можна висловити.
Рідна мамо моя…
Двадцять п'ять років.
Чверть століття.
Здається, за цей час можна звикнути до всього.
Але не до того, що більше ніколи не почуєш рідного голосу.
Іноді мені хочеться хоча б на одну хвилину повернутися в минуле.
Не змінювати нічого.
Не просити в долі чогось неможливого.
Просто побути поруч.
Побачити тебе.
Почути, як ти мене кличеш.
Обійняти.
І сказати те, що, можливо, колись говорив недостатньо часто.
Як сильно я тебе люблю.
Мені хочеться вірити, що людина не зникає безслідно, поки живе пам'ять про неї.
Поки хтось згадує її усмішку, голос, добрі вчинки.
Поки колишній однокласник через десятиліття пам'ятає дівчинку з білими бантами.
Поки учениця згадує вчительку, яка ніколи не підвищувала голосу.
Поки син збирає по крихтах чужі спогади, щоб зберегти ще трохи маминого життя.
Мамо, я не знаю, чи можеш ти почути ці слова.
Але я хочу, щоб вони залишилися.
Для мене.
Для нашої родини.
Для тих, хто тебе знав.
І для тих, хто вже ніколи не матиме змоги познайомитися з тобою, але зможе прочитати про те, якою ти була.
Ти жила.
Ти любила.
Ти навчала дітей.
Ти залишила після себе добро.
І тебе пам'ятають.
Світла тобі пам'ять, моя рідна мамо.
Люблю тебе. Сумую. Пам'ятаю.
