День «Бабушки» Орини – 102-й

 Все життя ми живемо в площині своїх та чужих умовностей та обставин. Як зустрілися наші батьки, як потоваришували, як з’являємось ми на світ, яке отримуємо ім’я, як виростаємо та становимось на той же шлях долі, який пройшли наші батьки, коли знаходимо собі пару на життя і тут петля часу починає робити новий виток і до нескінченності. Ми переборюючи обставини живемо у вигаданій реальності з її та своїми умовностями. Ми святкуємо якісь свята, ми читаємо чиїсь думки які автор загорнув у слова, ми дивимось телевізор, який щось що-секунди нам говорить про умовності та обставини, ми мандруємо у якісь чомусь важливі для нас чи цікаві чомусь місця. Все вигадка та фікція. Саме цьому ми люди. Ми вигадуємо, створюємо, даємо життя та вбиваємо, знищуємо – все в одному флаконі – ми й газ, ми й вода, ми й тверде тіло, ми й плазма одночасно. Ми добро і зло. Все складно та й одночасно просто.

На кшталт вчорашнього міжнародного дня сала, що навіяв мені ці думки. Можу впевнено сказати що сьогодні міжнародний день саме моєї бабусі. Адже 102 роки тому вона з’явилась на цей світ, та проте було це точно 28 серпня чи десь біля цієї дати важко сказати, адже записували тоді прив’язуючи до якогось церковного свята, так і прив’язали її день народження до «першої пречистої», або «успіння богородиці». Це був 1918 рік, майже нереальні події відбувались тоді, нашою країною котилась війна у всіх її проявах, кожен боровся за свою правду, або що вважав за правду. Кров лилась ріками і це, на відміну від сьогодення, чіпляло кожного хоч би як цього хто хотів чи ні, всім потрібно було визначитись за кого він, за переможених чи переможців, помирати з гордістю чи жити з важким камінням на серці зрадивши своїй совісті, чи творити все що завгодно знайшовши собі для цих дій індульгенцію, чи жити гадаючи яка ото різниця. Те саме і зараз, те саме було і буде колись до поки ми будемо жити на цій планеті допоки ми не вичерпаємо її ресурс та не згинемо, перетворивши її на чергове безжиттєве космічне тіло на кшталт Місяця чи Марсу.

От якби я чи моя бабуся були більш вагомими та впливали значно на наш світ, то цей день міг відзначати весь світ, а так – згадуємо лише ми нащадки(та ось ще ділюсь з вами), та й то не всі як завжди це буває. А не стане нас ніхто і не згадає. Ось ще одна умовність чи обставина.

Днів у рокові давно вже не вистачає на всіх, та проте ми відокремлюємо це наше а це чуже і живемо в цих координатах. Кожна людина – галактика. Завжди якісь обставини спонукають у ній перемогу на якийсь час світла, чи темноти. Люди не риски між дата народження та смерті. Пам’ять про наших предків живе доки живі ми. Сьогодні я згадую про тебе, «бабушка» Орина.

Дреєва(Мележик) Ірина Григорівна (1918-2015)

Докладніше якось я писав про свою бабусю раніше. (https://zlodeevka.blogspot.com/2018/12/blog-post.html)

Не формат блога - мой Отец

Не то что давно сюда я не добирался, а просто руки не подымаются что то тут делать (за маленьким исключением), даже если и есть свободное время. Надеюсь что эта статья мне поможет идти дальше. Может мне просто надо выговориться и станет легче, я не знаю. Но пока я чувствую лишь опустошенность.
Если немного пофилософствовать то все, или почти все, мы живем не только во внешнем мире но и в своих внутренних мирах. Мы аналогичны планетам в нашей солнечной системе, вращаемся вокруг своих родителей, как планеты вокруг своей звезды. И когда они уходят мы теряем центры, вокруг каких была выстроена наша жизнь. И это нелегкий процесс осознать свое новое место в жизни.
---
Много факторов влияют на человека. Я тоже лишь обычный человек. Имею свои слабости. Уход из жизни отца повлиял на меня очень сильно. Прошло уже больше чем пол года с тех пор.
 Он неимоверно сильно вдохновлял меня на мои исторические исследования и всячески поддерживал. Он был моя главная аудитория и толковый критик. Вел всегда расспросы, по моей просьбе, вспоминал былое, казалось вот что было недавно, рассказывал постоянно кто на "старых" фотографиях. Полностью на его "плечах" была моя рубрика - Некролог села. С его уходом, больше никто особо не информирует меня. Он знал все село и село знало его. Меня многие может и не знают, но стоит мне сказать о своих родителях - меня сразу идентифицируют.
Расскажу о нем немного, был бы рад если бы это рассказал кто-то другой, с удовольствием послушал бы, но пока сделаю это я. Человек он был не простой и простой одновременно, с ним было и легко и сложно, то есть он был нормальным человеком со множеством своих недостатков и достоинств. Для меня он был прежде всего Отец и друг.

Фото 1 - 20 октября 1953 года. Отец справа, он с братом Петром (ему как раз в этот день исполнилось 7 лет, отцу 3 года) с их тетей Катериной.

 Родился он в начале 1950-х. Было у него два дня рождения, в начале марта он родился, а записали его на следующий день. Так и праздновал его он дважды всю свою жизнь. Эта двойственность осталась с ним до последнего часа, так как точно не известно когда он умер, это случилось около полуночи, а с ним рядом именно в эти минуты не было ни кого.

Фото 2 - 1963 год, май. Почти вся семья в сборе, нет лишь старшего брата Шуры. Сидят Владимир Лукьянович и Ирина Григорьевна, за ними Петр Владимирович, Валентина Владимировна и Федор Владимирович - мой отец.

Он рос в самой обыкновенной семье нашего села, родители были колхозниками. В семье было 4 детей. Ходил в школу, рос, учился, помогал дома по возможности. Быт был суровый тогда. Обязанностей хватало. Дальше стал заведующим "старого" клуба, который был на месте почты - здания которого уже тоже нет... Закончил с хорошими оценками школу, продолжил учебу в Бараниковке. С поступление в институт не сложилось. Поступил и окончил с красным дипломом сельхоз-училище в Сватово по профессии мелиоратор. Он очень гордился, что хорошо учился и этим красным дипломом, вообще и мама и отец были толковые очень у меня.  Работал на разных работах в колхозе "Степь Украины", был и бригадиром на тракторной бригаде, но не долго.

Фото 3 - с коллегами на работе - отец, Смажко Григорий Петрович, Шевченко Василий Васильевич

Я помню его как учетчика на бригаде, который разъезжал на бричке как на личном "кабриолете", бессменную лошадь с этой брички звали Галя. Был он также там заправщиком и землемером. 
Характер у него был компанейский и это сыграло с ним злую шутку. С тех самых пор он начал выпивать - любил это дело, страдали все в семье от этого. Но именно это и делало его схожим со всеми другими односельчанами, он не выделялся этим из толпы, "выпивкой" страдали почти что все мужчины в селе. Что именно он искал там, что за смыслы, но думаю именно это и была его основной и главной ошибкой, главной слабостью, которая отравляла его жизнь, и автоматически отравляла жизни семьи. Было так, как не крути, а из песни слов не выбросишь. Но были и смешные моменты - лошадь Галя так хорошо знала маршрут, что иногда работала как автопилот, и привозила отца домой, когда ему уже было невмоготу. Меня это всегда поражало, удивляло и одновременно смешило. Выйдешь вечером, глядь стоит бричка на своем месте возле сена и отец в ней посапывает.
... Забежал немного вперед.
 Продолжу. В армию его не взяли, забраковали по здоровью. Тут же женился на моей Маме и пошла семейная жизнь.

Фото 4 - Первое семейное фото - весна 1969 года.

Фото 5 -  Мои родители Любовь Тимофеевна и Федор Владимирович

 С ее горестями, радостями, невзгодами и успехами. Вскоре появился у них сын, мой брат и потом уже я. После свадьбы они жили немного у родителей отца, а потом и купили подворье, в котором мы с братом росли. На месте, где жил Дреев Сидор Иванович ранее, у его дочери купили подворье. В старом доме родился брат, я уже о нем знаю лишь по рассказам.
Дом в котором мы выросли - это изначально планировалась кухня, но "брежневский" застой закончился, а с ним и закончился совсем недолгий период жизни, когда селяне немного вздохнули. Рядом построили здание чуть поменьше, и нарекли его кухней. Так все и осталось. Потом развал "союза" и затяжные серые девяностые. Отец как уснул на эти годы. То есть все работали, трудились, но все на автомате как то. Из раннего детства я помню его ярко, а тут как будто картинка потеряла цвет. В конце девяностых я уехал из села на учебу, а вышло что на совсем, так и кочую, то там то сям в поисках чего-то там что за горизонтом. Далее полностью развалился колхоз, заболела сильно Мама и в итоге болезнь ее одолела в начале 2000-х. Это все опустошило дом, и он с тех пор жил в непросветной тоске и одиночестве, без нее, хотя очень старался не падать духом. Старший мой брат все время был рядом и всеми силами всегда помогал Отцу. Но здоровье дало знать о себе и когда он перенес первый сердечный приступ, это бесповоротно изменило его жизнь. С этим всем они прожил полтора десятка лет.
Последние годы он стал сильно болеть и практически никуда не выходить, стал как обездвижен, редкие походы в центр в магазин или почту скоро сошли на нет. Огород уменьшался тоже поэтапно, из хозяйства остались лишь куры.
Его мама, бабушка Орына умерла четыре года назад - она прожила долгую и непростую жизнь, я как то писал о ней статью ранее. После именно ее ухода у отца вскоре ухудшилось состояние здоровья.

После его ухода я понял многое. Понял что он остановил время (лично для меня так было), смягчал как мог потерю Мамы, которая так рано ушла. Лишь после его ухода, я осознал всю ту пустоту, которая осталась в моем сердце. Урок. Жизнь продолжается и надо осознать заново свое место в ней, сменить роль что ли. Теперь, лишь теперь я больше не сын, а отец для своего ребенка, муж для своей жены... Но мои родители навсегда останутся в моей душе. 

Архів Сильовича - фото №002 - сестри

На даній фотографії дві сестри - уроджені Дреєви, сестри мого прадіда Федора.
Бачу їх лише через кадри фотоапарата, родився я вже після того, як їх не стало.

 

Архів Сильовича - фото №001 - поштарка

Цим фото розпочинаю рубрику "Архів Сильовича".
Як на мій погляд, зроблено воно в "степукраїні". Видно як зараз, як вони зустрілися одним літнім днем з Петром Сильовичем, та він спитався її сфотографувати. Вона мабуть вже верталась назад, повісив сумку на забор, так і не змогла розправити вморені плечі. Хтось мабуть проходив мимо, що й відволікло її погляд в момент зйомки. Саме це я бачу дивлячись на цю фотографію. Хтось може побачить щось ще.  

Багато хто ще може згадати Півторяк Поліну Сергіївну, як поштарку, як розносила важкі на той час сумки з поштою. Люди тоді ще писали листи на папері (яка дикість!), та "виписували" газети з журналами.
Я більше пам'ятаю з дитинства, як поштарку тьотку Марфу Очкало. Після неї вже їх змінилось чимало. Та проте й Поліну Сергіївну я ще добре пам'ятаю, жила вона в центрі, павпроти гаража. Йдучи з школи (в школу я йшов мимо заправки, тому й не проходив її двору) через "магазін" я часто її бачив як вона сиділа на лавочці біля свого двору.

Нова рубрика - Люди Села - Архів Сильовича

Останнім часом я зовсім небагато приділяю свого вільного часу історії села, дописам тут на цьому ресурсі, якось так склалось життя. Уривками, як руки доходять я все ж продовжую займатись своїм улюбленим ділом. Матеріалу вдосталь, залишилось його обробити, та потихеньку тут розміщати.

Цим маленьким вступним словом хочу започаткувати нову рубрику, вона буде підрубрикою "Люди села". Колись, ще до війни, як ото кажуть, в моїй голові з'явилась ідея заїхати в гості та особисто познайомитися до Дреєва Петра Сильовича, який жив в Луганську. Я знайшов його телефон, зателефонував йому і колись спитав у нього, я знаю вас як чоловіка який багато фотографував свого часу, а це в наших краях ще довго залишалось рідкістю. Адже навіть з мого дитинства залишилось не так і багато фотографій. Так, відповів мені дядько Петро, вірніше дідусь вже, але я його про себе називав дядько, займався, десь були в мене плівки-негативи, пошукаю. Пішов у підвал, де вони зберігались і знайшов їх там. Час і обставини зробили своє з плівками, якось за рік чи два до цього підвал був затоплений проривом труб і основна масса плівок постраждала від цього. Я взявся за справу і що зміг, то реанімував та відсканував їх. Потім війна, одне, друге, третє ... і я не часто повертався до них. Та все ж якась робота та велась, когось мені допомагав Батько розпізнати, когось я вже й сам знав. Вже давно не має на цьому світі ні Петра Сильовича, ні багатьох з тих, кого він знімав теж. Отож настав час. Цей цикл фото назву так: Люди Села - архів Сильовича - номер № - та якісь буду смислово називати.
Трохи пізніше я додам в статтю фото і самого Сильовича. Почнемо і як кажуть рукописи не горять, а я перефразую архіви не горять, особливо якщо їх вчасно перевести в "цифру".

З повагою ваш нижнянский злодіївець!

    

5-ті роковини загибелі наших "погранців" - частина друга, остання

Вже якийсь час Міністерство Оборони України запустило проект вшанування загиблих героїв України. Ось "Дзвін пам'яті" дійшов не тільки до 9 вересня, а й до 31 жовтня.

 

 

 

 

 (Пам'ятний знак в Біловодську - був відкритий 28 травня 2019 року)

Саме в той день загинув, сподіваюсь, останній, четвертий солдат у нашому краю. Це був старший сержант Черемис Руслан Володимирович, родом з Харківщини.

 

 

Пам'ятаємо.

 

Прочитати більше можливо перейшовши за посиланнями нижче:

https://dpsu.gov.ua/ua/news/derzhprikordonsluzhba-vshanovu-pamyat-zagiblogo-starshogo-serzhanta-cheremisa-ruslana-volodimirovicha/

https://2day.kh.ua/zhizn-za-ukrainu-pojdu-za-vas-chtoby-v-harkove-bylo-spokojno/

http://memorybook.org.ua/27/cheremis.htm

https://informator.media/archives/236251

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%81_%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

Огляд-конкурс “Найкраще село року”. НИЖНЬОБАРАНИКІВКА

Така ось подія пройшла 6 серпня в нашому селі. Це було не вчора, а 6 серпня аж, але побачив я статтю в мережі про цю подію не так давно. Не можу її не розмістити на своєму блозі.
Було взято з ресурсу Біловодської ради, посилання на оригінал нижче.
(http://belovodsk-rada.gov.ua/ohliad-konkurs-naykrashche-selo-roku-nyzhn-obaranykivka/)
Відзначу цю статтю великою кількістю фото.
Ось її повний текст.

6 серпня естафету участі в огляді-конкурсі «Найкраще село року» перейняла Нижньобараниківка. На початку зустрічі гостям показали пізнавальну відео-презентацію про історію села. Віра Смажко, пенсіонерка та активістка села, із захопленням розповідала про життя Нижньобараниківки до революції, під час колективізації, голодомору 1932-1933 рр., Другої світової війни, післявоєнних та нинішніх років. Згадали у розповіді 56 односельчан, нагороджених орденами і медалями за сумлінну працю (І. Козленко, В. Паєвський, С. Шевченко, Л. Логвіненко та ін.). Серед нижньобараниківців є й інтернаціоналісти, які і в мирний час виконували свій військовий інтернаціональний обов’язок (П.Дреєв, В. Лукянцев, В. Шугайло). На території села діє первинна ветеранська організація, яку очолює Лариса Шенцова. Лариса Яківна звернулася до гостей з вітальним словом, в якому наголосила, що свічка їхнього села ніколи не згасне, адже її вогник підтримують дбайливі односельці, яким очільниця ветеранської організації щиро подякувала та побажала всього найкращого.
Після відео-презентації гостей свята запросили до виставки народних умільців, де жителі села продемонстрували свої творіння: плетіння, вишивання, малюнки, кулінарні вироби та ще багато чого цікавого. Для бажаючих зробити пам’ятні фотознімки була організована тематична фотозона.
Веселим, сповненим щирими емоціями, артистизмом і гострим гумором був святковий концерт у виконанні колективу художньої самодіяльності «Мальва» (керівник – Олена Задорожня, завідуюча сільським клубом). Присутні від душі посміялися під час німої гумористичної вистави «Панянка і селянка у потязі», яку на професійному рівні зіграли сестри Тетяна Полторак та Ніна Яблуненко. Також на концерті прозвучали пісні від колег-семикозян, які з радістю підтримали своїми запальними виступами Нижньобараниківку на конкурсі. Почесним гостям свята організатори вручили запашний коровай, а всіх присутніх пригостили домашньою випічкою від місцевих майстринь.
Наприкінці свята до гостей звернулися селищний голова Едуард Олєйніков та в.о.старости Нижньобараниківського старостинського округу Володимир Горбуліч.

Ось всі фотографії